Розділ X

— Звісно, ні. Саме це й сказала панові Войдиллові, але він, здається, мені не повірив.

— Ну, я тут нещастя наразі не бачу.

— Нещастя в дечому іншому. Старий Войдилло зранку вигнав сина з дому!

— Вигнав? Як це вигнав? — здивувався знахар.

— Він такий суворий. Усе містечко тільки й говорить, що про цей випадок. І всі стверджують, що це через мене… А чим же я завинила? Що поганого зробила?

Голос Марисі затремтів, а на очі набігли сльози.

— Я сама хотіла бігти до пана Войдилла й благати, аби він пробачив Зенонові, але побоялася… Зрештою, він не звернув би на мої прохання жодної уваги. Ксьондз заступився за Зенона, мовляв, він хлопець зіпсований, та коли його викинути з дому, то він геть берега пуститься… Нічого не допомогло. Старий сказав, що нехай і у в’язниці зотліє, його рішення це не змінить, бо він, каже, ледащо, нероба й гультяй, а до того ж ще й у братів та батька хліб забирає.

Знахар похитав головою.

— Прикро, але твоєї провини, дитино, тут немає.

— Та що з того, що немає! — вона розпачливо стиснула руки. — Коли всі на мене пальцями тицяють, мов на яку злочинницю… вовком дивляться… Навіть пані Шкопкову проти мене підмовляють. Я сама чула, як один столяр говорив пані Шкопковій: «Людям лихо, а Богові зневага, що тримаєте в себе цю приблуду».

Марися затулила руками обличчя й заплакала.

— Я знаю, знаю, — схлипувала вона, — чим це закінчиться… Задзьобають мене… позбавлять роботи… А я ж хотіла, хотіла якнайкраще… Якби пан Лешек приїхав, то сама б навколішках виблагала в нього, аби він подарував Зенонові провину. Але він… не приїздить… Жодної звістки про нього. Цього мені ще, горопашній, бракувало… цього… Ой, Боже милий, Боже милосердний!..

Антоній Косиба сидів, безсило опустивши свої великі руки. Обличчя його зблідло від хвилювання. Він би душу ладен був віддати, щоб цю милу дівчину позбавити страждань і клопотів. Його охоплював то гнів, то бажання негайно діяти, то почуття власного безсилля.

Не було навіть слів, якими він міг би її втішити. Знахар устав, обняв її й погладив по голові своєю шорсткою спрацьованою долонею, повторюючи:

— Цить, голубко, цить, голубко!

А вона притулилася до нього й аж здригалася від ридань. І така жалість його огорнула, до себе й до неї, до самотності їх обох і безпорадності, що і йому попливли сльози по обличчю, по сивуватій бороді, по пальцях, що з найніжнішим співчуттям гладив світловолосу голівку дівчини.

— Цить, голубко моя, цить… — ледь чутно говорив він.

— Тільки ти, стриєчку Антонію… тільки ти й залишився в мене на світі… у приблуди…

— Обоє ми серед людей чужі, обоє приблуди, голубко! І не хвилюйся, очей не виплакуй. Не дозволю я тебе кривдити. Старий я, але сили мені вистачить… Поки я голоду й біди не зазнаю, доти й ти, голубко, матимеш усе. Цить, цить, дитятко моє, моя ти люба, цить… Як люди занадто докучатимуть, прийдеш до мене, до млина. Негарно там у мене й убого, проте голоду й холоду не зазнаєш, та й сердечності не забракне… Ліс там великий, луки широкі, трави лікувальні збиратимемо, допомагатимеш мені, голубко, людей лікувати… Лихі язики тебе не обмовлятимуть, слово лихе не образить… Добре нам буде разом, приблудам… Цить, голубко, цить…

— Який ти добрий, стриєчку Антонію, який добрий, — Марися поступово заспокоювалася. — Здається, що й батько рідний кращим бути не міг би… Чим же я на це заслужила?