Розділ «День після Каравалу»

39

оли Скарлет піднялася до Теллиної кімнати на балконі, їй здавалося, що це ще один тактичний хід, ще один спосіб завдати їй болю. Речі у розкішній кімнаті були нові: сукні, хутра, рукавички. Нічого з того не нагадувало їй про Теллу. Єдиною цінною річчю були спогади Скарлет про барвінкову сукню, у якій померла Телла. Вбрання, що не змогло подарувати їм щасливого кінця. Що мала на увазі Джо?

І раптом погляд Скарлет затримався на одній речі. На сумочці з косметикою стояла прямокутна скляна скринька зі срібними краєчками та пряжкою. Серце калатало. На ній було зображено сонце з зіркою всередині, а в зірці — сльоза.

Символ Каравалу.

Тепер Скарлет ненавиділа його більше за бузковий колір. Вона напевне знала, що скриньки з цією клятою емблемою тут не було.

Скарлет повільно підняла кришку.

Клаптик паперу. Обережно розгорнула записку, датовану минулим роком.

Скарлет перечитала лист, знову і знову і з кожним новим разом вона вірила дедалі більше. Гра ще не скінчилась. І здавалось, Скарлет мала рацію: цього року Каравал крутився не лише довкола Легенди та її бабусі. Насправді, виявилось, що сестра уклала угоду з самим магістром Каравалу.

— Джо! — крикнула Скарлет. — Джован!

Почувши своє ім’я вдруге, дівчина з’явилась. Кроки її були дуже жваві.

— Ведіть мене до магістра Легенди, — мовила Скарлет.

40

 о це означає? — запитала Скарлет. Навпроти неї Легенда сидів на оббитому ворсом кріслі кремового кольору й дивився в овальне вікно. У цій кімнаті балкона не було. Скарлет здавалось, що це приміщення хворе, звісно, якщо, кімната здатна хворіти. Вона вся ніби потьмяніла, з меблів були лишень два вицвілих стільці.

Скарлет змахнула листом перед Легендою, котрий не зводив погляду з вікна. Вдивлявся на людей внизу, які тягнули клунки й поверталися до «реального» світу.

— А я вас чекав, — безтурботно мовив Легенда.

— Що за угоду ви уклали з моєю сестрою?

— Я не укладав ніяких угод, — зітхнув він.

— Тоді чому ви залишили цей лист?

— Я цього не робив, — магістр Каравалу нарешті відірвав погляд від вікна. Але щось у його спокійному виразі було не так, чогось бракувало. — Подумайте, хто б міг хотіти, щоб ви отримали цей лист?