Розділ «Марш до моря»

— Не важно. Кальвіне, — погукала, — де ти живеш?

— У Балтіморі, — почулася відповідь.

— Ми купуємо нового мула. Цей твій Берт Балтімора не побаче.

Запала довга мовчанка.

— Добре, — відповів Кальвін.

Бобі Бразіл, будучи із наступом у місті Смітфільд, опинився під вогнем ребів. Спалахи дульного вогню блимали зі складів та других поверхів крамниць. Один із ребів стріляв просто із дзвіниці церкви. Бразіл повернув за ріг і, побачивши посеред вулиці барикади, якраз вчасно устиг заховатися назад. Вибух снаряда пролунав саме там, де він щойно був і, коли розвіявся дим, посеред вулиці утворився невеличкий кратер. Бобі підвищили до сержанта, бо він зумів пережити всіх своїх попередників. Його загін складався із фермерських синків. Вони відходили під прикриття алеї у цілковитій паніці. Треба воювати з укріплених окопів, стріляти з-поза дерев, через річки або в болоті. Не на вулицях. Не обмінюватися пострілами поміж будинків. Ви, пентюхи, пощастило вам. Бобі Бразіл був знаний вуличний боєць ще з того часу, як уперше зіп’явся на рівні. Він був жахом Файв Поінтс і центральних вулиць. Ось якраз слушна мить, аби в цю війну втрутилася цивілізація.

Ведучи своїх униз по алеї, він опинився у просторі сміттярок та прибудов. Вони перелізли через дерев’яний паркан і вломилися крізь задні двері до порожнього складу, а потім рушили через передні двері, в такий спосіб обійшовши барикаду ззаду. Вояки залягли на ганку й відкрили вогонь. Перш ніж реби встигли прийти до тями, вони вже були постріляні, шестеро щонайменше, включаючи двох артилеристів, що ладнували до бою гармату Перрота.

Барикаду було взято, і Бразілу з його загоном відсалютували кавалеристи, що проїжджали повз. Коли вони просунулися до центральної площі, здавалося, що сині мундири напливають звідусіль. Смітфільд було взято. Солдати підбадьорились, і після двадцятьох хвилин вештання містом приєдналися до походу.

У західному кінці міста реби підпалили міст через річку Ньюс. Похід зупинили, і солдати порозсідалися на схилі пагорба. Селюки із верхніх штатів позапалювали люльки, а Бразіл валявся в траві, склавши руки за головою, і вдивлявся в небо, поки інженери займалися переправою. Бразілу сподобалося бути командиром, хай навіть доводилося потерпати від командування загоном таких ось вайлуватих нещасних фермерів із соломою в голові. Цей факт міг би збентежити його ще місяць тому, але йому довелося-таки визнати перед собою, що з нього вийшов хороший солдат. Нізвідкіля взялося почуття відповідальності. Ідея армійського виживання не фокусувалася тепер цілком на його персоні, зараз уже не так було, щоб в усіх випадках Бобі турбувався лише про себе. Він гигикнув: що б сказав його тато або й дядьки, аби дізналися, що Бобі наколядував собі родину із бурякоголових чистоплюйчиків-селюків. Але в армії було цікаво, Бобі починав пишатися своєю службою, ніби армія ставала частиною його, а він — частиною армії. Йому здавалося, в нього мусить непогано вийти командувати ротою, або навіть і полком. Він знав, що лишень вест-поінтці стають генералами, та ж армія — це не лише генерали, еге ж?

На тому березі марширувальники спустилися до дороги на Ролі. Вони проминали спалені ферми, потолочені поля. Босі, напівроздягнені діти, тримаючи великі пальці в роті, визирали на солдатів з прикалабків.

У полях позаду дороги видніла розтрощена, без ознак життя плантація. По всій довжині походу до вояків підходили чорношкірі, спускалися до дороги, крокували поруч, танцювали, гукали і славили ім’я Господнє.

Бразіл відчув, що щасливий. Задоволений — ніколи раніше його бунтарський дух не дозволяв йому так почуватися.

Табір ставили рано, в лузі, за десять миль на схід від Ролі. Рушниці поскладано докупи, розставлено намети, палають багаття для вечері. Дехто з вояків спустився до річки, аби прохолодити ноги. Бразіл перед своїм маленьким наметом міркував, а чи не зайнятися йому тим самим, коли почув шум, якого не міг пояснити. Це напевне не була стрілянина, швидше різкий, але негучний звук, подібний до свисту вітру, що влітає крізь розбиту шибу. Потім почув постріли, схопив рушницю і скочив на ноги, звук гучнішав, було чути окремі крики, якісь хвилі цього шуму вже вочевидь складалися з несамовитого верещання, звук наближався, надходячи ззаду, зі сходу, з боку Смітфільда, де й досі лишалася більшість військ. Усі солдати його загону були на ногах. Хтось біг від річки, і кожен по сто разів перепитував, що це в дідька лисого коїться. А потім вони всі почули полкові ріжки, тумкали труби з полкового оркестру, пихкотіли тромбони, це було анітрохи не схоже на музику, всі наче геть показилися, лупили мідяними кружками по мідяних тарелях, і, здавалося, кожен у війську, окрім Бобі Бразіла, знав, що сталося, аж поки не примчав кавалерист-офіцер; він вимахував капелюхом, крутив коня і кричав «Ура!». Кричав, наче псих, потім з’явилося кілька таких самих, як ото він, що, на думку Бразіла, позабували, як мають поводитися люди їхнього рангу; аж поки він не розчув слів, не поскладав докупи думки з окремих вигуків, з усіх капелюхів, що жбурляли у повітря, ідіотів, що танцювали одне з одним; тепер це вже звучало, як грандіозний хор хрипких чоловічих голосів, що відлунням билися в сусідні горби, разом із залпами, що летіли у небо, як святкові хлопавки, ціла армія Заходу волала так, що дзеленчала земля під ногами, ніби від гудіння глибоких басів кафедрального органа, ніби сам Бог доєднався до святкування капітуляції конфедератів. Бо це саме вона й була: Лі здався, усе нарешті скінчилося, скінчилася ця клята війна! Ревіння було таке, що порозляпувало птахів із дерев, загнало кролів під землю, лисиць — у їхні нори, а ребів — у їхні схованки. Бразіл сів на землю, схрестивши ноги на індіанський манер, заклав вуха руками, аби добре себе чути, та дякував Богові, дякував, що дав йому вижити.

— Дякую тобі, Боже, за те, що дав міському пацану пережити це все, — молився Бразіл, і звісно, він також радів, хтось підхопив його із землі, і невдовзі він уже кричав і танцював із рештою, пив із командиром, який виставив віскі із власних запасів, і підносив свою мідну кружку за батька Авраама і за дядечка Біллі, і за велику армію республіки, ховаючи за усміхненим обличчям думку: що, от знов йому пощастило, війна скінчилася якраз тоді, коли він, нарешті, знайшов для себе віру.

Особливий наказ Шермана, що оголошував про капітуляцію Лі та цілої його армії, яку 9 квітня прийняв генерал Грант у залі суду міста Аппоматокс, Вірджинія, не означав, що тепер можна сидіти склавши руки. Треба було ще пересвідчитися, що Джо Джонстон не позбирає свої сили і не розпочне затяжної кампанії — нескінченного походу, що перетворить Джорджію та обидві Кароліни просто в прелюдію, що змусить іти завойовувати все більше і більше земель країни, лишаючи за собою пустку.

— Слава Господу і нашому народу, — сказав Шерман у своєму зверненні до військ, — честь і слава усім нашим товаришам по зброї!

Однак він також наказав кавалерії Кілпатріка вирушати до Ролі та спланував просування на південь для свого піхотного корпусу, аби відрізати Джонсонові відступ у цьому напрямку. Ще у Смітфільді він прийняв делегацію наляканих громадян Ролі, що просили захисту для свого міста. Це була четвірка знервованих отців міста, що мусили витримати грубе поводження Кілпатріка, перш ніж він пропустив їх далі. Шерманові лишалося хіба що заспокоїти їх та запевнити, що, оскільки війну закінчено, окупація їхнього міста пройде дуже мирно, а цивільний уряд продовжуватиме опікуватися справами міста. «Тож що за чортівня з цим Кілпатріком? — говорив Шерман пізніше до свого ад’ютанта майора Дейтона. — Можна подумати, що Кіл не хоче завершення війни». Потім генерал розсміявся і потер руки. А якщо отці міста вийшли з білим прапором, то десь за їхніми спинами маячить уже і Джо Джонстон.

13 квітня Шерман увійшов до Ролі, в’їхавши до маєтку губернатора, де зайнявся укладанням наказів стосовно просування колони до Ешвіля через Сейлісбері та Шарлот. Потім відкинувся на спинку крісла і чекав. Як того і сподівався, наступного дня через Кілпатріка, що стояв на двадцять п’ять миль західніше, отримав листа від Джонстона, що переданий був під прапором перемир’я. Джонстон хотів обговорити поступове припинення військових дій. Шерман попросив Моузеса Брауна принести склянку бренді, запалив сигару і надиктував відповідь, що принесло йому, як він сам пізніше розповідав, найбільшу втіху від писання листів за ціле його життя.

Згідно з угодою припинялися будь-які пересування військ, армії мусили лишатися на місцях, а двоє генералів мусили зустрітися на дорозі між наступом Союзу в Даргемі та тилами конфедератів у Хілсборо. Шерман вирішив трохи причепуритися з такої нагоди, зачесавши волосся та дозволивши Моузесу Брауну нафрасувати чоботи і піднести свіжу сорочку. 17 квітня о восьмій ранку, коли він уже мусив їхати власним поїздом на Даргем, до штабу біля депо влетів зв’язковий з телеграфу із повідомленням від секретаря Стентона з Вашингтона. Це ще були крапки та риски, але генерал затримав відправлення поїзда на кілька хвилин, аби прочитати телеграму англійською.

Шерман міряв кроками кімнату, а його піднесений настрій випаровувався щохвилини. Йому геть не сподобався вираз обличчя зв’язкового. Ще до того, як йому вручили телеграму, його настрій потьмянів до стану поганого передчуття.