Розділ «Марш до моря»

Тік виліз із ліжка і, хоча досі страждав від болю, а останнім часом ще й від слабкості в руках, зустрівся із капітаном наряду військової поліції й наказав привести й поставити перед собою чорношкірого, який допомагав фотографу.

— Ми не знаємо, де зараз чорний, — сказав капітан. — Ми його навіть не чіпали. Його віддали до медичного департаменту.

— Чому?

— Його ж підстрелив спільник. Лікар має його виписати, перш ніж ми притягнемо його до суду.

— То знайдіть лікаря!

— Хотілося б. Полковника Сарторіуса перевели. А його хірургічний відділ розформували.

— Мені це не до вподоби, — сказав полковник Тік, — геть не до вподоби. Чорнопикий має десь бути. І в них був свій фургон, де він зараз?

— Сер, у цій плутанині...

— Він говорив щось, він знав, що має статися, — сказав полковник Тік. — Я знайду його. Ти казав, він поранений. Він не міг далеко подітись. Я його сам наздожену, якщо треба буде.

Перемовини тривали, і генерал Грант без особливого галасу прибув до Ролі, аби переглянути щедрі умови, що їх підписав Шерман, приміром, серед них не було вимоги для повстанців дотримуватися закону про звільнення рабів — очевидно було, що перемир’я може скінчитися до того, як остаточно буде укладено угоду, тож війська обох сторін мирно займалися своїми справами. Нікому не хотілося вертатися назад на Південь, а офіцери та солдати Конфедерації давно вже підозрювали, що свою війну вони програли. Дисципліна послабшала в деяких таборах поміж Ролі та станцією Даргем — солдати обох армій фактично почали брататися, повстанці у лахмітті з’являлися в таборах беззбройні, підсідали до багать зі своїми колишніми супротивниками. Раціон у Джонстоновій армії був убогий, повстанці — голодні, і багато хто з солдатів Союзу ділився із ними своїм обідом. Сині та сірі тепер говорили про битви, у яких билися, як про спільні спогади, як про щось, що робили разом.

Стівен Волш в усьому цьому вбачав переваги для плану, що його вони розробили із Перл та Кальвіном. У підготовці до подорожі на Північ він став кимось на кшталт фуражира, виїздячи щоранку на новому мулі без сідла до таборів наступу і збираючи провіант із інтендантських наметів, ніби мав на це право. Ніхто його не перепитував, усюди панувало сум’яття, і військова муштра щодень слабшала. Ставала в пригоді і теплінь. Зараз було зручно дезертирувати, що й процвітало на стороні конфедератів, де хлопцям недалеко було додому. Ланцюжки з дезертирів можна було побачити на всіх дорогах. Дехто з сил Союзу у передчутті славетного тріумфального маршу столицею, самостійно вирішив почати ходу просто звідси, бо було вже відомо, які корпуси пошанують такою честю, а які лишаться у гарнізоні, що зараз називався Департаментом Північної Кароліни. Усе це відбувалося майже водночас зі звичайними щоденними парадами і вченнями, навіть польові офіцери позіхали, виконуючи щоденні обов’язки. Апатичність розповзалася угору, починаючи з нижчих чинів, хоча поки ще не досягла рівня головного командування чи їхніх штабів, де продовжувалося планування, як за часів війни; і перетягування каната між невдячністю з Вашингтона та вірними Шерманові офіцерами, що, у свою чергу, слугувало джерелом напруги, майже як і у справжній битві.

За кілька днів Стівен дотранспортував до возів мішки кукурудзяної крупи, рису, кави, сухого гороху, коробки із сухарями, банки із сорго, пачки солонини і на додачу всілякий непотріб, який познаходив на дорозі і який видався йому корисним — відірвані стінки наметів, штикову лопату, столові прибори, ковдри і навіть стару спрінгфільдську рушницю, що він її прикопав у траншеї.

Одного разу Перл побачила офіцера, якого пізнала ще з часів мандрів разом із генералом Шерманом у вигляді хлопця-барабанщика. Це був той височенний полковник, і він повільно їхав повз фургони. Ніби когось шукав. Отже, тепер треба було бути особливо обережними. Полотно з наметів по-звішували з фургона так, аби не було видно фірмового знака Джошуа Калпа. Стівен спрямував фургон до кінця процесії, туди, де був табір негрів-біженців. Це вже не була така величезна спільнота, що колись ішла слідом за походом, але достатньо велика, аби Кальвін Гарпер там загубився.

Щоранку Перл у формі медсестри ходила до Кальвіна, промивала йому очі, перев’язувала їх та змащувала маззю за приписом доктора Сарторіуса. Він осів із групою жінок та дітей, що не спускали очей з кожного руху Перл. Перші кілька днів жінки трималися подалі від білої леді, але потім відтанули, вражені її щоденними візитами та турботою, з якою вона лікувала Кальвіна Гарпера. Вона також приносила і їжу, якою ділилася з ними, за що вони сердечно їй дякували.

— Ну що, як ви усі почуваєтесь ранком, — питала Перл, і кожен підтверджував стан свого благополуччя. — А ти, Кальвіне, як ти?

Кальвін моргав від світла, коли пов’язку знімали:

— Гадаю, трохи краще, дякую, міс Перл.

Єдине, що непокоїло Перл, то це те, що малий Девід вирішив лишитися з Кальвіном. Ці двоє були нерозлучні. З причин, які вона не намагалася зрозуміти, її дратувало те, що хлопчик прив’язався саме до нього, хоча була тут і перевага — адже тут було багацько дітей, з якими Девід міг бавитися.

— Що ж, Девіде, — сказала вона якось ранком, — бачу, ти собі друзів найшов.

— Так, мем, — відповідав Девід.