Розділ «Марш до моря»

— Бачу світло, оце і все. Нічого, тіки світло.

Девід пильно за ним дивився, і сам придумав взяти його за руку, аби водити усюди так, щоб Кальвін не пошкодив себе.

Попри те, що Кальвін Гарпер і правда попередив генерала, а потім, виразніше, полковника Тіка, що людина за апаратом — це солдат-реб, він здогадувався, що головнокомандувач армії, з усіма його справами, ніколи б не клопотався тим, аби свідчити на його користь, а полковник, якого поранили, навряд чи стане свідчити на користь Кальвіна.

— Єдиний мій шанс, — казав Кельвін, — той, — шо я — негр, і з усіма цима заворушками вони забудуть про такий дріб’язок. Осьо мій єдиний шанс.

Стівен думав, що це може й спрацювати. Армія була просто величезна, а її війна завершувалася так швидко, що послабляла військову дисципліну. Генерали в передчутті перемоги займалися формуванням нової бюрократії, аби лишити собі контроль і тоді, коли вже буде по всьому. Наразі правим крилом була армія Теннессі, лівим — армія Джорджії, а новою колоною, сформованою ще на узбережжі, була армія Огайо. Що все це означало? Були корпуси, дивізії, бригади, полки, зараз усі вони перерозподілялися між собою із адміністративною метою, незбагненною для простого рядового, що марширував собі під сонцем. Стівен навіть не був певен того, що його старий полк і дотепер — 102-й Нью-Йоркський. Можна було милі й милі крокувати вздовж нескінченних процесій із солдатів, коней та возів. Самотній орел, що злетів би в квітневому вітрі понад цим пейзажем, побачив би щось блискучо-синє, із завертками по краях, схоже на течію спокійної річки. Стівен пропонував плисти собі й далі цією течією у возі містера Джошуа Калпа, «Салон американської фотографії» і сподіватися на те, що коли Стівен уже всядеться на місце візниці, його новенька синя форма стане за всі необхідні посвідчення.

Єдиною проблемою був Берт.

Вони зайняли місце позаду ланцюга возів, за багато миль наступу, тож тепер сюди не долітали звичні звуки стрілянини, коли на похід нападали кавалеристи-реби, відступали й атакували знову. Було чути лише шурхіт квітневого вітру, скрегіт возів, упевнене грюкотіння копит по засохлій дорожній багнюці.

Та мулові Берту не подобалося тупцяти просто позаду одного воза і попереду іншого. Він спинявся просто так, затримуючи проїзд. Уже кілька разів намагався втекти в солодку кукурудзу. Коли кавалерія проїжджала занадто близько, Берт підводив морду, шкірився й ревів.

— Оцей твій мул, — гукнув Стівен всередину фургона. — Йому наша подорож геть не подобається.

— Ну це такий наш старий Берт, — відказав Кальвін. — Завжди думав по-свойому. Він мені як старий друг. Можна, я до нього поговорю, побачимо, чи буде з того толк.

— Не дуже гарна ідея, — відповів Стівен. — Тобі краще лишатися всередині, під ковдрами.

За якийсь час вони під’їхали до потоку із зірваним мостом, інженери почали ставити наплавний міст. Течія була дуже стрімка, і понтонний місток помітно хитався; Берт, якому набридло гулке відлуння його копит, ледь не пожбурив себе й віз «Джошуа Калп Салон американської фотографії» просто у воду.

Стівен відтягнув мула й одразу по тому вивів фургон із процесії, поставивши його під сосною. Перл скочила на землю:

— І що робитимемо?

— Зачекаємо. Зараз, може, підуть мули та коні, то поміняємо це створіння на доброго армійського мула.

— Та кому він здався.

— Тоді спробую зловити когось.

— Тобі доведеться сплатити за нього, — сказала Перл. — Ніхто тобі не подарує хорошого армійського мула.

Вони глянули одне на одного. Стівенові не вдалося заощадити зі своєї платні. Авжеж, бо вони відсилали її десь до його полку. Перл витягла з кишені свою зав’язану хусточку із подвійним орлом.

— Ні, слухай, — заперечував Стівен. — Ти ж уже віддала одного.