Розділ «Марш до моря»

— Тепер, коли Лі капітулював, — промовив Шерман так м’яко, як лише міг, — ви можете здійснити те саме, із честю та гідністю. Події розвиватимуться не в бажаному напрямку, чи не так? У вас не аж так багато людей лишилося, аби протистояти моїй армії.

Джонстон прикрив обличчя рукою.

— Так, — погодився він. — Якщо продовжувати, то це буде не війна, а вбивство.

Їм ще лишалося вирішити багато питань. Але Шерман був схвильований і щедрий — щедрістю переможця. Він наче перебрав на себе милосердя і толерантність покійного Президента, начебто Лінкольн відписав їх тому в заповіті. Шерман завжди говорив: він такий самий нестримний у бою, яким буде і в дружбі, якщо Південь складе зброю. Тож поступово протягом цієї розмови і кількох наступних Шерман не надто пильнував, аби не дати Джонстону більше, аніж Грант дав Лі. Результативну угоду гнівно розкритикували у Вашингтоні, після чого Грант мав виїхати до Північної Кароліни, аби владнати усе як належить. Наразі Шерман дедалі більше захоплювався процесом перемовин. Питань для обговорення зібралося багато. Які ще південні армії з Атланти, Луїзіани і Техасу можна включити до списку капітуляції Джонстона? Яку зброю можна лишити офіцерам, а яку — солдатам? Якими будуть гарантії та вимоги відновлення громадянства? Якими лишаться майнові права повстанців, які звання та пенсії можна запропонувати ветеранам Конфедерації, так, аби вони не грабували села, вертаючись додому. А Джеферсон Девіс та його кабінет? Чи надавати їм амністію?

Отак війна звелася до слів. Зараз уже стріляли термінами, і переважно — через стіл. За зброю ставали речення. Укріплення та атаки, барабанний бій та армійський ріжок, походи, засідки, пожежі та запеклі битви переплавлялися в іменники та дієслова.

— Усе це якось стишилося, — сказав Шерман Джонстону, і той, не зрозумівши, підвів голову, аби дослухатись.

«Ані гарматні ядра, ані картеч тут уже не промовляють, лише писані слова, — думав Шерман. — Мова — це війна іншою зброєю».

Лише пізно вночі Шерман усівся біля вогнища в наданому йому приміщенні і аж тоді відчув своєрідну заздрість до Джо Джонстона та його Півдня. Якось неспокійно. В одній руці тримав сигару, в іншій — келих із бренді. Вдивлявся в полум’я. «Ось він, кінець війни, радість уже минула, і в тобі наче дві людини. Звісно, ти воював на справедливій стороні. Так, можеш випити з чаші тріумфу. Але перемога — це така непевна штука із подвійними дном. Я й надалі сумніватимусь у тому, що і як чинив. Генерал Джонстон воював із неправильного боку, зараз вони пригнічені й занурені у власну поразку, але ж мине час і навколо них засяє мученицький ореол праведників, що не зблякне і за століття».

По тому Шерман поінформував своїх генералів про смерть Президента і, вживши необхідних запобіжних заходів, оголосив новину всьому війську в Особливому польовому наказі: «Із болем та скорботою генеральне командування сповіщає, що 14 числа цього місяця у театрі міста Вашингтон вельмишановний Президент Сполучених Штатів містер Лінкольн був застрелений невідомими, що вигукували гасло штату Вірджинія». Як він і передбачав, у таборах піднявся великий плач і злість. Невдовзі тисячі некерованих у своїй шаленіючій люті солдатів вирушили до Ролі з твердим наміром стерти місто на порох. У місті їх перестріли лінії П’ятнадцятого корпусу під головуванням генерала Джона Логана, вулиці були заблоковані артилерією, а ряди багнетів їхніх товаришів по армії поціляли просто їм у груди. Їм назустріч на велетні-жеребці виїхав сам генерал, горлаючи, аби розверталися назад. Знову і знову повторював він наказ вертатися до табору.

— Його вбили не тут! — кричав Логан. — Нашого Президента не вбивав ніхто з мешканців цього міста! Ніхто тут не винен. Повертайтеся до табору! Розвертайтеся негайно, я сказав!

Так само швидко, як настрій маси зі святкового після капітуляції перетворився на горе і злість, натовп розсотався, а шалений гнів змінило відчуття присоромленої покори; солдати розходилися й повертали назад. Ситуація ще лишалася напруженою, тож Шерман змушений був розставити варту по периметру таборів та вислати загони патрулювати вулиці міста.

Прибувши до Вашингтона, Рід Сарторіус відзвітувався у штабі головного хірурга і був приписаний до головного шпиталю армії Сполучених Штатів. Йому виділили окрему операційну й палату, асистуючого хірурга та армію санітарів; незабаром він займався тим самим, що робив і будучи полковим хірургом у польовому шпиталі. Хоча тут було більше випадків, пов’язаних із післяопераційними ускладненнями, коли доводилося проводити ще одну операцію або відтинати гангренозну тканину, або ж кінцівки, де не вийшло провести резекцію. В арміях Потомака і генерала Гранта на інфекційні хвороби, лихоманки та соціальну деградацію страждало значно більше ветеранів, ніж то було в армії Шермана.

За два тижні до першої звістки з Білого дому Сарторіус майже встиг розслабитись. Але 14 квітня до нього навідався помічник з Білого дому із таким запрошенням: чи приєднається полковник Сарторіус до містера і місіс Лінкольн у театрі сьогодні ввечері?

Саме цього вечора була навала пацієнтів, привезених із полкового шпиталю Гранта. Це, на жаль, були солдати, поранені під час останніх сутичок з Лі. Багато за ким погано доглядали у шпиталі, і перевантажений роботою Сарторіус, що стояв перед помічником у гумовім фартусі, заюшенім кров’ю, відхилив запрошення. Помічник, молодий лейтенант, зізнався, що кілька осіб відмовилися від запрошення Президента, включно із Грантом, секретарем Стентоном і ще кількома подружніми парами.

— Може, тому, що сьогодні — Страсна п’ятниця, — сказав лейтенант при виході.

Пізніше цієї ж ночі, коли Сарторіус усе ще оперував, прийшла звістка про те, що Президента застрелили. Сарторіус та ще один лікар з нічної зміни швиденько знайшли коляску й рушили на місце події. Президента перенесли до будинку навпроти театру. Він лежав у маленькій спальні на ліжку, що було йому явно замале, по діагоналі, а кілька лікарів, включно з головним хірургом, здійснювали огляд. Єдине світло на всю кімнату давала миготлива гасова лампа. Сарторіус доволі грубо проштовхався досередини й опустився на коліна, аби оглянути рану — маленьку дірочку позаду лівого вуха. Місіс Лінкольн була біля ліжка, тримала чоловіка за руку й ридала. Повз Сарторіуса промайнула чиясь рука, забрала з ранки згусток крові, далеко не перший. Це, а також помилкове відпоювання Президента бренді, після чого він ледь не задихнувся, покладання пляшок із гарячою водою йому під ноги, записи його життєвих показників — ось і все, на що був спроможний такий кагал лікарів.

З Президента стягли сорочку. Ще коли Рід тільки з’явився біля ліжка, він помітив спазми грудних м’язів, що спричиняли пронацію верхніх кінцівок, затримку дихання і одразу по тому силуваний видих. Одна зіниця скоротилася майже до розміру кінчика голки, інша була дуже розширена. Рід підвівся з колін, раптом чомусь його дуже розлютили усі ці лікарі в кімнаті. Дихання Президента ставало важчим. Почувши це хрипіння, місіс Лінкольн зойкнула: «Ой, Ебі, Ебі», і впала упоперек ліжка. Рід голосно промовив до всього зібрання:

— Усе скінчено, він не протягне й години. Ваша медицина тут безсила. Усі вийдіть з кімнати. Лишіть його на самоті, навіщо йому свідки власної смерті.

І, не звертаючи уваги на шоковані ремарки своїх колег, Рід проштовхався до виходу, потім через коридор пройшов до вхідних дверей і опинився на вулиці. Він і гадки не мав, куди йти. Нічне повітря було вологе, а гасові ліхтарі блимали і тьмяно світили крізь туман.

Коли полковник Тік дізнався про смерть Президента, він вирішив, що тут не інакше як змова, бо чого б тоді замахи на Президента та генерала Шермана розділяв такий короткий відрізок часу. Повстанця не допитували перед тим, як поставити під рушниці розстрільного загону, і це була ще одна помилка генерала. Треба розвідувати всю можливу інформацію, коли стається щось подібне. Потрібно знати, чи це просто якийсь психований повстанець, чи йому віддавали наказ. Майстерно зроблено, представити його як фотографа-професіонала.