Розділ «Марш до моря»

— Не «так, мем», дорікнула Перл, — а просто «так». Скажи це. — Коли Девід повторив за нею, трошки збитий з пантелику, вона продовжила: — І відтепер саме так будеш відповідати на питання. Ніяких «так, мем» або «ні, мем», а просто «так» чи «ні», два чіткі слова, чуєш мене?

— Так, мем, — відповів Девід, і всі довкола покотилися зі сміху, навіть Перл. Її засмутило, що вона так зірвалася.

Стівен проводив підготовку так спокійно, у своїй манері, що Перл здавалося, вони ніколи не вирушать. Він прилаштовував палки, що тримали полотно над ліжком фургона, напинав полотно, щоби всередині ставало більше місця для людей і для речей, а також аби здавалося, що це гарно полагоджений транспортний засіб. Кельвін думав, що дорогою вони зможуть робити фото і так потроху заробляти на життя.

— Йому аби фотографувати, — казала Перл, споглядаючи Стівена за роботою. — Якщо до цього діла дойде, він зможе навчити нас. Усе, що треба, тут є. Усі його таці та платівки і хімія. Апарат трохи побитий, але то нічо.

— Кальвін каже, що це саме наш полковник-лікар закинув апарат назад до фургона, коли оглядав Кальвіна на східцях будинку суду. Він добрий у душі, чи не так? Хоч ніколи багато не говорив. Зроби це, потримай там. Але ми слухалися його. А потім він поїхав і ні слова не сказав. Просто зник.

— Його перевели, — сказав Стівен.

— Авжеж, перевели, але що це означає, окрім того, що він поїхав геть. Мені було з ними затишно, я була у безпеці, а ти хіба нє?

— Ти у безпеці зі мною, — сказав Стівен, і це був кінець розмови. Вона знала, як Стівен обожнював того лікаря. Хоча ні з ким не хотів це обговорювати.

Перл замовкла на хвилину. Вона слухала птахів у полях. Дивилася червонокрилих чорних дроздів, як вони пурхають від канавки до канавки, стрепенять крильцями у кущах.

— Отсей Девід, — сказала вона. — Я йому більше не треба. Він любить Кальвіна. Завжди його за руку воде, ніколи його самого не лишає. Хіба дитю не треба мамин догляд?

Стівен зістрибнув з ліжка.

— Кальвін — негр.

— Так я теж негритянка!

Стівен похитав головою.

— Ні, Перл, маючи таку шкіру, мов біла гвоздика, для цього малого ти біла, — він торкнувся її обличчя і змахнув сльози. — Нічого не лишається, як було, — сказав він. — Ані Девід, ані Сарторіус, ані армія в поході, ані земля, якою вона йде, ані живі, ані навіть мертві. Завжди є тепер, — промовив Стівен, із сумною усмішкою, згадавши про нещасного Ельбіона Сімса.

А за кілька днів настав час вирушати. Стівен приїхав з Ролі. Війну офіційно було завершено, і генерали Грант і Шерман проводили ревізію війська. Навіть з такої відстані Перл могла чути оркестрову музику.

— Вони ще трохи будуть зайняті підписанням миру, — сказав Стівен. А потім зняв із себе мундир і капелюха, а натомість одягнувся у звичайний жакет, що він його знайшов серед колекції костюмів містера Калпа.

Вони звернули з дороги, Стівен скерував мула до табору чорних, де вони забрали Кальвіна й малого Девіда і з усіма попрощалися.

— За день вирушаємо, — сказав Стівен до Перл, — поїдемо на схід, назад через Голдсборо, а звідти — до узбережжя. Вони по прямій ітимуть до Річмонда та Вашингтона. Ми зійдемо з дороги, і вони не заважатимуть нам.

Шерман, стоячи на вивищенні позаду Гранта з американським прапором, відчував присутність цього чоловіка. Грант був менший на зріст, але, можливо, через це міцніше тримався на ногах. Він, здавалося, так пильно до чогось придивлявся у рядах солдатів з Сімнадцятого корпусу, які марширували на параді, що ви починали вдивлятися разом з ним. А це ж були люди Шермана!