Розділ «Марш до моря»

Нарешті двері кабінету прочинилися і Сарторіус, підвівшись, побачив, який насправді Президент високий. Його голова майже торкалася стелі. У нього були здоровенні руки і незграбні ноги, а на зап’ястках, де позакочувалися рукави сорочки, виднілося чорне кучеряве волосся. Величенька голова виглядала пропорційною до його зросту, та лише підкреслювала його вайлуватість, тож в усій його поставі прозирала якась чарівна потворність: у широкому роті із чітко врізаними кутами, видатному носі, довгих вухах і очах, що майже зникали за обважнілими повіками. Тип обличчя Президента наштовхував на думку про якусь спадкову хворобу, синдром, що призводив до перерозвинутих кінцівок та грубих рис обличчя[22]. Передчасне старіння також було характерним. Це могло би пояснити його жахливо знесилений вигляд: скорботи верховної влади погіршувалися ще й хворобою.

— Що найважливіше, — казав Президент, підсумовуючи, — то це те, аби ми не висували їм умов, настільки суворих, що в їхніх серцях триватиме війна. Ми хочемо, аби повстанці знов відчули себе американцями.

Тепер з’явилася місіс Лінкольн, приземкувата жіночка із щільно підібраним волоссям, що обрамляло повновиде лице, а очі були сповнені якоїсь неосібної підозрілості. Здавалося, вона геть не помітила гостей-генералів, уже не кажучи про Ріда, та йдучи просто до чоловіка, розмовляла з ним про наступні справи цього дня, нібито кімната була порожня. Потім, насупившись через якісь невидимі тривоги, вона вийшла так само раптово, як і зайшла, не зачинивши двері, тож Лінкольн пішов їх зачинити.

Генерали, які повскакували з місць, аби вітати її, не знайшли нічого кращого, аніж продовжити розмову.

Рід здригнувся, побачивши, що Президент звертається просто до нього. Надзвичайне схвилювання, яке можна було відчувати від того, що до тебе прямо говорить містер Лінкольн, геть унеможливлювало розуміння тих конкретних слів, які він промовляв. Не варто було на нього дивитись, якщо треба було щось справді почути.

— Генерал Шерман говорить, що ви — найкращий із того, що він має, — сказав Президент. — Знаєте, полковнику, ця війна була такою ж важкою для місіс Лінкольн, як і для найзнесиленішого постійними боями солдата із найдовшим терміном служби. Мене дуже непокоять її нерви. Іноді я шкодую, що їй недоступні останні відкриття медичної думки, які є для кожного пораненого в наших військових шпиталях.

Лише за кілька хвилин, супроводжуючи генерала Шермана по сходнях до пароплава та чекаючи на зворотну подорож, лише тоді Сарторіус повною мірою осягнув, у чому полягала суть побажання Президента.

— На жаль, полковнику, — сказав Шерман, — ви більше не берете участі у поході. Вас переведено до штабу головного хірурга у Вашингтоні. Ви залишаєтеся з Президентом.

Шерман пішов був на борт пароплава, але потім обернувся.

— Бувають у житті мужчини якісь трагічні невідповідності, — сказав він. — Такий видатний лідер нації страждає від того, що одружений зі сварливою неврастенічкою. Вони втратили сина. Але також і я, і генерал Гарді. Наших Вілі уже немає серед живих. Але при тому моя дружина, Елен, непохитна, мов скеля. Не пиляє мене своїми страхами та підозрами, поки я намагаюся впоратися з національною кризою. Я розпоряджуся, аби вам вислали ваші речі. Щасти вам, — сказав Шерман і збіг по східнях на борт.

У Сіті Поінті Сарторіус докупив трохи одягу та валізу, аби було куди речі класти, і зійшов на борт «Рівер Квін», аби рушити до Вашингтона. Він мав прийняти ситуацію, нічого не можна було вдіяти. Містер Лінкольн, певно, має якісь ілюзії стосовно медичного догляду в армійських шпиталях. А, хай і так, це його єдина ілюзія.

Не маю із собою ліків, жодної склянки. Трохи трав, питва і пилку, аби відтинати кінцівки.

Він не міг припинити думати про Президента. Десь у глибині його чуттів почало жевріти благоговіння перед ним. Озираючись назад, на ті події, скромність містера Лінкольна, яку Рід розцінив як слабкість, виявлялася зараз лише ласкавістю до гостей, аби не бачили темнючої пустки, перманентної для Президента. Можливо, його агонія і була тією точкою, де зливалися його публічна та особиста іпостасі. Рід засидівся у доку. Моральний стан Президента ускладнював перебування в його компанії. Пояснення його кепського вигляду, медична спроба зрозуміти його хворовите обличчя мали би стосуватися чогось значнішого, аніж успадкований синдром. Правильний діагноз лежав поза цариною медицини. Його хвороба і страждання могли зрештою виявитися всіма ранами війни, які той увібрав у себе, всотавши весь біль своєї подертої на шмаття країни.

Рід, який бачив усі різновиди бойових смертей, не пам’ятав, коли востаннє він відчував такий жаль до людської істоти. Він стояв у доку і не хотів підніматися на борт. Цієї миті життя видавалося шалено зловісним.

IX

Коли потяг зі скреготом вкочувався на залізничну колію до Голдсборо, його оглушливий грюкіт звучав, як фанфари. Солдати вишикувалися в лави, перш ніж встигли пролунати команди. За мить вони вже хвалилися один перед одним своїми лискучими новими синіми мундирами та штаньми; зачудовано витягали з ящиків перемащені у мастилі, сяючі магазинні рушниці; гуртом бігали у новеньких чоботях із товстою підошвою. Їхнє старе лахміття та стоптані черевики валялися по всьому табору, а пізніше планувалося влаштувати з них невеличкі святкові багаття. Оркестрантам заново обтягай шкірою барабани, змінили кларнети, а генерала-квартирмейстера всюди вихваляли як найкращого офіцера на всю армію. Також прибула і пошта, і виплати, разом із тижнями таборового відпочинку; тож переоснастившись, отримавши листи з дому і маючи платню в кишенях, дев’яносто тисяч вояків, що виступили з Голдсборо точнісінько 10 квітня, добряче відпочили, поновили запаси і були цілком готові закінчити війну.

Розгортаючись із таборів, армія скоро простяглася смугою завширшки сорок миль уздовж Ньюс Рівер по дорогах, що пробивалися по багатих полях із молодою зеленою кукурудзою. Вздовж лінії аж до лісозаготівельних фургонів докотилася звістка про те, що Лі відтіснили з Пітерсбурга та Річмонда. На цей рахунок можна було віднести ті вітальні вигуки, які лунали над пагорбом і долітали до Стівена та Перл. Тепер мета походу ставала межово простою. Не потрібно було завертати на великий гак на південний схід до Річмонда. Треба було йти до Ролі та генерала Джонстона.

Стівен і Перл почувалися аж надто неспокійно, аби поділяти загальний піднесений настрій. Коли не повернувся лікар Сарторіус, інший полковник з медичного департаменту замінив персонал хірургії на власний. У Стівена не було офіційної посади санітара, тож йому наказали вертатися до власного полку. Оскільки Перл була цивільним волонтером, їй було сказано, що в її послугах уже немає потреби й наказано вертатися додому, де б той дім не був. Перл була налякана, а Стівен порадив зачаїтися, тож вони проігнорували накази. Стівен знав про армію те, чого не знала вона. Він знав — з тією плутаниною, переоснащенням військ та адміністративною реорганізацією, яку ініціював генерал Шерман, довкола буде достатньо сум’яття, аби вони змогли перечекати та знайти собі в поході якесь місце. Це необхідно було зробити, оскільки саме вони відповідали за долю Кальвіна Гарпера. Коли загін медичного департаменту забрав два санітарні вози та один — постачання, що раніше були закріплені за Сарторіусом, Стівен запитався в лейтенанта, який командував дійством, що їм робити із чорношкірим, який лишався стояти із пов’язкою на очах.

— Забирайте його, синку, — відповів лейтенант.

Цього, звісно, недостатньо було, аби зняти з них напругу. В будь-який час міг з’явитися інший лейтенант або капітан, або генерал з іншою ідеєю. Звісно, Кальвін розповів їм усю історію від початку до кінця. Від того, що цей чоловік, поведений на фотографуванні, можливо, ніколи вже не побачить світла, Перл майже розридалася. Не минало й години без того, щоби Кальвін Гарпер не підняв пов’язку з очей, аби перевірити, чи не видужали очі.