Розділ «Марш до моря»

Марш до моря

Частина перша

Джорджія


І


О п’ятій ранку хтось загупотів у двері. Джон, її чоловік, скочив із ліжка, схопивши рушницю. Водночас у своїй хижі на задньому дворі прокинувся Роско і затупотів босими ногами. Метті швидко натягнула халат, подумки готуючись почути звістку, що наближається ворожа сила, проте її серце тріпотіло так шалено, наче ця сила вже тут. На сходах вона щодуху побігла до відчинених дверей і в світлі лампи на ґанку побачила двох коней — боки в них парують, голови задирають раз по раз, а в очах дикий блиск. За віжками сидів молодий чорношкірий із м’язистими плечима, який навіть за цих обставин зберігав неабияке терпіння. Жінка, яка стояла в кареті, була ніхто інша, як її тітка — Летиція Петтібон з роду МакДонуґ, поважне обличчя якої було суцільне страждання, а волосся — страшний безлад. Ця бездоганно вдягнена жінка, ця вдова, яка фактично очолювала цьогорічний сезон в Атланті, стояла у власному екіпажі, наче віщунка, якою, до слова, вона й виявилася. Карета була завантажена домашнім скарбом і зв’язаними клунками. І коли вона підвелася, дещо зі столового срібла, як-от ножі, виделки та срібні свічники, покотилося додолу, і дзенькаючи, зловило кілька сяючих променів з ліхтаря, який тримав Роско. Метті й досі зав’язувала поворозки халата, по-дурному переймаючись, як вона пізніше згадувала, лише розгубленістю цієї жінки, що її вона, щиро кажучи, більше поважала, ніж любила. Врешті вона стала підбирати і простягати їй важкі срібні речі, наче то не було справою Роско чи її чоловіка, Джона Джеймсона.

Летиція оголосила, що не вийде зі своєї карети, бо тепер дорога кожна хвилина. Вона була до смерті перелякана, і їй не було діла до своїх коней. Джон помітив це і тому наказав принести відра з водою, а жінка заволала:

— Тікайте негайно, тікайте звідси! Візьміть із собою все, що зможете.

І схоже, її ще дужче розлютило те, що вони лише мовчки слухали, стоячи з деякими із робітників, які тепер із першим світлом виходили надвір, начебто унаочнюючи своє існування.

— І я знаю його! — голосила вона. — Він обідав у мене вдома. Він жив серед нас. Він спалює ті оселі, куди їздив обідати, він спалює місто, в клубах якого донедавна піднімав тости. О так! Це той, хто належить до класу освічених, чи то пак ми так вважали. Хоча особисто я ніколи ним не захоплювалася! Ні, я ніколи не захоплювалася. Він був занадто затаєний, висловлювався недоладно, а до всього ще й погано вдягнений, словом, байдужий до власної зовнішності. Та попри все досить культурний, бо не дуже вмів маскуватися чи то вдавати те, чого не відчував. І як же мені гірко, бо той, кого я вважала добрим сім’янином, який щиро любить своїх дружину та дітей, насправді виявився не кращим за дикуна без краплі жалю в холодному серці.

Складно було зрозуміти суть того, що вона каже, бо вона безупину верзла щось нісенітне. Джон і не намагався, а натомість почав давати розпорядження і побіг назад у дім. Слухала її Метті. Істерика тітки, сформульована в найкращих традиціях світських посиденьок, поєдналася з її власним плином думок. На мить вона навіть забула про своїх хлопців нагорі.

— Вони йдуть, Метті, вони наближаються. Це армія диких псів, якими командує цей зрадник, цей бридкий покидьок, цей диявол, який питиме у тебе чай і поклониться тобі на прощання, а по тому тебе пограбує.

Тепер, коли тітонька висловила все, що було в неї на душі, вона гепнулася в своє м’яке сидіння і наказала рушати. Метті так і не вдалося дізнатися, ні куди їхала Летиція Петтібон, ні скільки лишилося часу до того, як у її двері постукає лихо. Не те, щоб вона піддавала сумніву слова жінки. Вона подивилася на небо. Цей сумний день починався з сірого світанку. Вона нічого не чула, окрім кукурікання півня, тож враз обернулася розлючена, коли до неї долинув шепіт рабів, які зібралися за рогом будинку. Коли всі розійшлися і карета покотилася по вкритій гравієм доріжці, Метті, піднімаючи поділ халата, попрямувала назад до сходів та лише для того, щоб побачити це страхітливе і, як завжди, зухвале дитя Перл, яке стояло, спершися на стовп, схрестивши руки, ніби весь маєток належить їй і нікому іншому.

Джон Джеймсон не був захоплений зненацька. Ще у вересні, коли прийшла звістка про те, що Худ ретирувався і федеральна армія захопила Атланту, він посадовив Метті і почав їй розповідати, як необхідно діяти. Килими було згорнуто, картини знято зі стін; її вишиті крісла, англійські тканини, порцеляна, навіть її родинна Біблія, — словом, усе, що вона вважала цінним, мало бути спаковано і відправлено до Мілледжвіля, а потім потягом до Саванни, де Джонів торговець бавовною погодився зберігати їхні речі на своєму складі.

— Моє піаніно ми залишимо, — сказала вона. — Бо воно однаково згнило б — там така вологість у тому складі.

— Як скажеш, — відповів Джон, бо він у будь-якому разі був байдужий до музики.

Метті ходила як у воду опущена, побачивши свій будинок таким спустошеним. Сонце все ще світило крізь голі вікна, освічуючи підлогу по-іншому, начебто її час повернувся назад і вона знову була молодою нареченою у тільки-но збудованому і ще без меблів будинку, дещо настрахана удвічі старшим за неї чоловіком. Аж дивно, звідки знав Джон, що війна зачепить їх так відчутно. Насправді він не знав, але він був тим чоловіком, успіх якого давав йому підстави вважати, що він розумніший за навколишній люд. Зрештою він таки був презентабельним чоловіком, могутня грудина, на голові розкішна чуприна білосніжного волосся.

— Метті, не сперечайся зі мною. Вони втратили двадцять чи тридцять тисяч людей, штурмуючи місто. З біса дорога ціна. Уяви собі, що ти — генерал, а командує тобою президент, який не сповна розуму. Ти що, просто сидітимеш там? Отож куди далі? В Августу? Мейкон? І яким чином він туди дістанеться, якщо не через ці пагорби? Навіть не сподівайся, що наша нікчемна Повстанська армія може якось його зупинити. Але якщо я помиляюся, а я молю Господа, щоб так і було, скажи мені, що я втрачу?

У таких питаннях Метті не мала права не погодитись. Вона почувалася ще більш спустошеною і не промовила ані слова, коли Джон, зібравши врожай, домовився продати дванадцятко своїх найздоровіших хлопців-негрів до Колумбії, що в Південній Кароліні. Коли настав час, і їх у кайданах посадовили у повіз, вона побігла нагору, щоб заткнути вуха і не чути сімейних голосінь у бараках. Джон тоді сказав лише це:

— Жоден мій здоровий міцний негр не вдягне федеральну уніформу. Це я тобі обіцяю.

Проте навіть чуючи його попередження і бачачи його підготовку, вона й досі не могла повірити, що настав час залишити Філдстоун. Від страху в неї підгиналися ноги. Вона не могла собі уявити життя без свого дому, без своїх речей, без світу Джорджії, що забезпечив її з родиною всіма належними атрибутами, яких вимагав їхній статус. І хоча тітки Летиції вже не було, вони таки встигли перейнятися її панікою. Навіть далекоглядний Джон кричав криком і з червоним обличчям бігав туди-сюди, віддаючи накази. Хлопці, прокинувшись, і ще напіводягнені, збігли вниз зі своїми рушницями і вискочили через задні двері.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Марш до моря» автора Едгар Лоренс Доктороу на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Марш до моря“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи