Розділ «Марш до моря»

— Якщо хочеш взяти Девіда, я не проти, — прошепотів Стівен. І поцілував їй вушко.

— А раніше було не так?

— Так само.

— Ти здурів, Стівене Волш. Ти — солдат і був на війні, але нічого не знаєш про жахи життя.

— Гадаю, що знаю. Я ж все-таки ірландець.

Вони принишкли і дивилися на воду. Повз них шугали птахи, які летіли понад течією.

— Якщо я буду жить як біла, чи буду я вільна?

— Вільніша за інших.

— Всюди, але тіки не в серці. Чи це значить вільніше, аніж моя мама, Ненсі Вілкінс?

— Треба дати світові час, аби звикнув до тебе.

— Скільки часу?

— Трохи таки забере.

Вона підвелася і обтрусила спідницю.

— Ні, — сказала, — малий піде із Кальвіном та Джессі. Кальвіна можна й не питати, але для малого це саме те, що треба. А ми будемо писати одне одному листи, як тільки він навчиться писати і читати.

Трохи згодом тіні на дорозі подовшали, надходив вечір. Зелень полів пом’якшала, і дорога розлогим схилом переходила в долину, де стояв темний густий сосняк, що через нього пройшла війна. У соснових голках валявся черевик і дрантя знебарвленої уніформи. За впалою колодою — купа гільз. Легенький запах порохового диму й досі блукав між деревами, а вони були раді знову вийти на сонце.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!