Розділ «Марш до моря»

— Я чомусь відчував це, — писав він згодом до дружини. — Стентон завжди був вісником поганих новин.

Президента Лінкольна вбили. Вбивця підійшов до нього ззаду в театральній ложі й вистрелив просто в голову. Державний секретар Стюарт був тяжко поранений унаслідок окремого нападу. Кількість зловмисників невизначена, припускаємо, що секретаря Стентона та генерала Гранта теж планувалося вбити. «Я благаю вас, — писав Стентон, — бути обережнішим за містера Лінкольна».

Шерман поскладав аркуші й запхав до кишені. «Пізно вже, Стентоне, — думалося йому. — Вони вже намагалися мене вбити. І схибили. Краще б влучили. Краще б не поцілили Президента, убивши Шермана».

Зв’язковий телеграфу й досі перебував у кімнаті. Шерман спитав його:

— Чи хтось окрім тебе це бачив?

— Ні, сер, — відповідав той.

— За жодних обставин, — вів далі Шерман, — ти не будеш говорити про це, натякати або навіть подавати вигляд, наче тобі відомий зміст цієї телеграми. Нікому, зрозуміло тобі?

— Так, зрозуміло, сер, — відповідав зв’язковий.

— Ти ж мешканець цього міста? Якщо піде хоч поголос, до того як я повернуся, якщо про це дізнається армія, наслідки для цього міста краще собі не уявляти.

— Розумію, генерале. Не треба уточнювати, що ви мали на увазі, сер.

На станції Даргем Шермана зустрів Кілпатрік, подавши йому коня та загін кавалерії для ескорту, і він поскакав по дорозі до Хілсборо за єдиним вершником, що тримав білий прапор. Ніч перед тим дощило, і від полів пахло свіжістю, а придорожня трава виблискувала і переливалася краплинами, що сяяли під ранішнім сонцем. Цвів бузок, а пахощі сосни говорили про землю, вільну від війни та крові. Шерман побачив, як із того боку дороги наближається дзеркальний відбиток його загону, двоє білих прапорів майоріли один навпроти одного. «Он він, Джо Джонстон, здіймає над головою капелюха, то й я зроблю те саме».

Двоє генералів сиділи на самоті у кімнаті маленької ферми, їхні офіцери лишалися назовні, а власник ферми від’їхав до комори, запевняючи налякану дружину та чотирьох дітей, що колись з їхньої хати зроблять музей, туди напихатимуться туристи, аби бачити місце, де домовилися про кінець війни.

Джонстон, літній чоловік зі срібними вусами та еспаньйолкою, у бездоганно припасованій гарній сірій формі був явно шокований, коли Шерман вручив йому телеграму. На чолі йому проступили горошини поту.

— Ви ж, — пробурмотів Джонстон, — ви ж не покладаєте відповідальність за цей жахливий злочин на уряд Конфедерації?

— На вас, сер, — ніколи, — мовив Шерман. — Ані на генерала Лі. Але я би не був такий певний щодо Джеферсона Девіса та людей його штибу.

— Я завжди бачив у Президенті Лінкольні милосердну й толерантну людину. Я знав, якщо війна скінчиться для нас поразкою, ми можемо сподіватися милосердних і справедливих умов.

Двоє генералів якийсь час сиділи мовчки.

— Це так ускладнює для вас ситуацію, — промовив Джонстон.

— Для нас обох, — відповідав Шерман.

Цієї миті він пізнав у генералі Джонстоні вест-поінтський вишкіл, той самий, що жив у ньому всі роки військової служби, якому він ніколи не надавав значення. Те, як цей чоловік сидів у кріслі, його вимова, владні обов’язки, що помітні лише на тих плечах, кому судилося бути старшими командирами — усе це нагадувало минуле: лекції, суворий вишкіл, курси з тактики, студіювання закордонних воєн і вірші Гомера напам’ять. Раптово Шерман відчув до ворога теплоту, він співчував цьому хитрющому старому птаху з маленькими ясними очима і носом, що нагадував дзьоб дубоноса. Відбулося впізнавання і визнання — вони таки належали до однієї школи. Вони обидва були до біса хороші солдати. Шерман довіряв цьому генералові, ворогові, більше, аніж своєму керівництву — Стентону, Ендрю Джексону, можливо, новому Президенту, усьому кагалу вашингтонських політиків, що їхні наміри збурювали в ньому щонайменше занепокоєння.