Розділ «Марш до моря»

Після того, як Шерман улігся спати, Рід стояв на деку і дивився на море. Армійське життя вимагало самопокори, що давалася йому нелегко. Ось він, на борту пароплава, із медичним саквояжем як багажем і зобов’язаннями оглянути генерала, наче якийсь чорноробочий.

Цієї захмареної ночі було складно відрізнити ту лінію, де море переходить у небо. Рід у морі бачив, наче у дзеркалі, відображення властивого йому стану самотності та незахищеності. Він усміхнувся, — самітник, а за компанію йому уже багато років ставав лише власний розум. Він в Америці уже двадцять років, але прив’язався до неї не більше, аніж до Європи. Він із презирством ставився до армійського медичного департаменту і не бачив більше причини ділитися з ними своїми знахідками. Війна майже скінчилася. Він був готовий піти у відставку.

Резиденція генерала Гранта не була аж така вишукана, але, натомість, цікаво розташована на березі річки Джеймс із видом на затоку. Це було гарне місце. Непохитне. Сарторіус опинився у вітальні, у кріслі з китицями, коліна разом, руки — на колінах, а місіс Грант сиділа навпроти нього, люб’язно намагаючись упоратися з його мовчанкою. Йому здавалося, що навички світського щебету він загубив десь у поході. Вона була звичайна чарівна господиня, дбайлива до гостей, і він віддав належне її зусиллям трохи розважити його, допоки генерали усамітнилися. Вона поспитала в нього поради щодо Уліссового[21] попереку. Потім і сама зізналася, що їй важко дихати, коли піднімається сходами.

Генерал Грант, що з’явився із Шерманом, мав разюче невиразну зовнішність — коротенький на зріст, темна цупка борода, загалом тихий чоловік, не зацікавлений у тому, аби справляти враження, повна протилежність до Шермана, який говорив без упину. Колір обличчя Гранта був нормальний і лише трохи скривавлені рогівки.

Ріда запросили на обід у районі дванадцятої. Серед гостей переважали офіцери штабу армії Потомака; місіс Грант сиділа на одному кінці столу, генерал — на іншому. Грант був у розстібнутому мундирі, охляло сидів у кріслі, їв небагато, нічого, окрім води, не пив.

— Уллі, — гукнула до нього місіс Грант. — Доктор Сарторіус має мазь для твоєї спини. Це дуже люб’язно з його боку, чи не так?

Пообідавши, усі вийшли з-за столу, і Рід не був певний, що йому робити тепер, коли обидва генерали вийшли і лагодилися залишити будинок. Втім, Шерман повернувся, і Рідові довелося спуститися до порту і піднятися на борт величезного білого пароплава з американським прапором на щоглі — «Рівер Квін». Після яскравого денного світла Ріду знадобилося кілька митей, аби його очі звикли до тьмяної каюти, де з крісла підвівся високий чоловік, аби зустріти їх. У нього була слабенька посмішка надії, як у хворого, на голові чуприна дико розпатланого волосся, на плечах — шалик, а на ногах — домашні капці, і шокований Рід Сарторіус враз усвідомив, що це — не той твердий у вірі провидець, лідер нації, чиї портрети та фотографії висіли по всьому Союзі. Це був чоловік, битий життям, зі зболеними очима і майже поховальним виразом обличчя, попри це, поза сумнівом, це був він — Президент Сполучених Штатів Америки.

Після стількох місяців кочового життя у південних низинах Рід усе ніяк не міг звикнути до думки, що стоїть поруч Авраама Лінкольна. Реальний його вигляд та міфічне про нього уявлення геть не збігалися. Він стояв тут, у конкретній маленькій кімнаті, а уявлення про нього жило в багатьох головах по всій Америці. Розмова його була доволі непевна, заслабка. Неприпустимою була сама думка про те, що хтось із європейських лідерів дозволив би собі з’явитися перед нижчими за статусом у такому самопринижувальному стані. Іноді Президент нагадував літню жінку, нажахану війною, що вже й не сподівається дочекатися її завершення.

— Генерале Шермане, чи ви певні того, що лишили армію в надійних руках?

— Ну, містере Президенте, за моєї відсутності армією командує генерал Шофільд, насмілюся завірити, надійний офіцер.

— Не сумніваюся, — відповів Лінкольн. — Але давайте трохи поговоримо, аби ми вас не затримували.

Шерман готовий був говорити про війну так, ніби вона вже скінчилася. Він вважав, що для регулярної армії мирних часів не потрібно формувати нових полків, а просто доукомплектувати вже існуючі.

— А то, генерале, — промовив Лінкольн зі слабенькою усмішкою. — То, значить, думаєте, у нас є майбутнє?

Шерман, що не бачив у ситуації геть нічого смішного, відповів:

— Ще один хороший бій — і ми виграємо війну, думаю, генерал Грант погодиться зі мною.

— Ще один бій, — повторив Лінкольн. — Цікаво, це ж скільки їх уже було? Думаю, я вже збився з рахунку, — промовив Президент, а потім похилив голову і заплющив очі.

Генерал Грант спитав за місіс Лінкольн, і Президент, перепросивши, вийшов з кімнати, аби привести її. Тоді Грант і підійшов до Сарторіуса.

— Президент постарів на десять років. Чи маєте хоч якісь ліки, аби підбадьорити його? Чи є у вас хоч щось? Це важко для кожного з нас, але ми — на полі битви. А він просто сидить у Вашингтоні, сподіваючись від нас новин, і немає у нього того дикого полегшення, що приносить нам кожен гарний бій.

Перш ніж Рід зміг щось відповісти, повернувся Президент і оголосив, що місіс Лінкольн почувається недобре і перепрошує, що не зможе вийти. З-під важких повік Президента раптом зблиснув стривожений твердий погляд, спрямований на Сарторіуса. Запала незручна мовчанка.

Цієї ж миті Президент зі своїми генералами перейшли до іншого кабінету. Сарторіус ходив по кімнаті й намагався не підслуховувати уривки розмови, що долинали крізь стінку. Він не чув окремих слів, але добре розрізняв голоси — баритональне бурмотіння президента, іноді хрипкі ремарки Гранта і дзвінкіші вигуки Шермана, який, розпалюючись, говорив гучніше, переконуючи старших чоловіків, що в нього все під контролем.