Розділ «Кілька слів про «Марш до моря» Е. Л. Доктороу»

Едґар Лоренс Доктороу, названий на честь Едґара Алана По, народився 1931 р. в Нью-Йорку. Навчався у Кеньйон коледжі та Колумбійському університеті. Після служби в армії працював «рідером» на студії «Коламбіа Пікчерз». Нескінченне прочитання вестернів надихнуло письменника на створення першого роману «Ласкаво просимо до важких часів» (1960), який критика сприйняла більш ніж позитивно. Після цього Доктороу дев’ять років працював редактором і аж потім повністю віддався письменницькій та викладацькій праці. У 1971 році вийшла друком «Книга Деніела», а в 1966 — роман «Великий як життя». Проте саме його «Регтайм» (1975) здобув всесвітню славу (перший переклад у СРСР з’явився саме у «Всесвіті», № 9—11 1978 року), а також національну книжкову премію критиків за найкращий роман року. До того ж «Регтайм» було екранізовано (1981), і стрічку номінували на вісім премій кіноакадемії. Серед інших романів Доктороу — номінований на національну книжкову премію 1980 року «Озеро Гагари» (переклад у журналі «Всесвіт» № 1, 1982 року); «Всесвітній ярмарок» (1985) і національна книжкова премія 1986 року; «Білі Батґейт» (1989) — національна книжкова премія критиків, премія ПЕН, Фолкнерівська премія (1990), фінал Пулітцерівської премії; «Водограй» (1994); «Місто Бога» (2000); «Марш до моря» (The March) (2005) — номіновано на національну книжкову премію, національні книжкові премії критиків та ПЕН, Фолкнерівська премія — у 2006 році.

Доктороу відомий передусім своїми реконструкціями так званої некнижкової, «суб’єктивної» історії США. Його історичні персонажі (Гарі Гудіні, Емма Ґолдман — у «Регтаймі», подружжя Розенбергів — у «Книзі Деніела», голландець Шульц — у «Білі Батґейті») стають тлом для ретельного виписування персонажів вигаданих, а самі тексти — якщо не переписують чи перекроюють історію, то принаймні вдало нею маніпулюють.

Так і в останньому романі «Марш до моря», що розповідає про кровопролитну громадянську війну в США у 1860 — 61 рр., яка велася під прапором ліквідації рабства, між федератами та південцями, змучений Президент США Авраам Лінкольн доживає свої останні дні, а генерал Шерман на чолі шістдесятитисячної армії федератів здійснює переможний «марш», прямуючи через Джорджію, Південну та Північну Кароліну до побережжя Атлантичного океану. До слова, сам марш-похід і є головним героєм роману, — матрицею існування всіх персонажів та неодмінною умовою продовження війни, яка, в свою чергу, постає таким собі автономним організмом, сутність якого Доктороу вкладає в уста лікаря Ріда Сарторіуса: «Уявімо велике сеґментоване тіло, що рухається шляхом скорочення і розширення зі швидкістю від дванадцяти до п’ятнадцяти миль на день. Істота довжиною в сто тисяч футів. Вона трубчаста і присмоктується до доріг та мостів, через які подорожує. Вона розсилає, наче антени, своїх вершників. І вона поглинає все на своєму шляху. Це — величезний організм, ця армія з маленьким мозком, яким є генерал Шерман і якого я ніколи не бачив». Ця ідея «організму» суголосна з іншим відомим текстом письменника — романом «Білі Батґейт», де організуючим первнем є гангстерське життя Нью-Йорка тридцятих років, а гангстери, по суті, є тими самими солдатами — «надрасою людей, вихованих самим життям з майже природною готовністю померти», — із подібними атрибутами «ритуальної» смерті. Відмінність полягає хіба лишень у тому, що солдати з обох сторін борються за державу, а гангстери — проти неї. Іще одну подібність роману «Марш до моря», але стилістичну і з іншим текстом Доктороу, а саме «Регтаймом», зауважив уже покійний Джон Апдайк, який указав на ту саму структуру стислих епізодів, обрізані діалоги, але принципово інакший «музичний супровід»: замість джазового ритму — агресивні звуки барабанів, під які відбувається «жива» хода шерманівської армії.

Поза тим ідея театру воєнних дій цікаво втілена і в «перевдяганні», що для обох героїв — Арлі Вілкокса та Віла Кіркленда — стає чи не єдиною можливістю вижити в цій війні. Вони так само швидко змінюють кольори своїх мундирів, як автор блискавично змінює оповідачів. До речі, в одній із рецензій на роман критики дорікнули Доктороу за «скетчевість» його персонажів, мовляв, зміна перспективи не дає можливості розкрити весь потенціал його характерів, а отже, «лісу» не вистачає «дерев». Подібний закид можна було б вважати доречним, якби не зважати на прозору авторську настанову досягти, об’єктивності шляхом якомога більшої кількості свідків. Саме так Доктороу реконструює історію — його герої є не більше ніж коліщатками «організму» війни, — системи, неминучу загибель якої яскраво унаочнює смерть капрала із залізякою в голові — Альбіона Сімса, який страждає на амнезію, а отже, його реальність існує лише тут і тепер. Тут і тепер — так починається і закінчується «історія» Доктороу, яка за жодних умов не ризикує перетворитися на міфологію.