Розділ «Марш до моря»

— На сто відсотків, генерале. Коней підкують, вони будуть готові до виступу.

— Бо я залежатиму саме від вас, ви мусите прикривати дороги на захід і триматися там, допоки не підійдуть мої колони, — сказав Шерман.

Нарада закінчилася, генерали розслабилися, насолоджуючись компанією та посьорбуючи каву з крихітних порцелянових чашок так елегантно, як тільки були спроможні. Сонце заливало кімнату світлом, як обіцянкою майбутньої перемоги. Кожен із них мав амбіції, власне цього не можна уникнути у військовій бюрократичній машині, але довжелезна кампанія позаду, і вони так добре знали її — землі, якими вони пройшли, річки, що їх вони перетнули, перепони, які подолали, організація, яку провадили разом, кожен у своїй сфері, але співпрацюючи, у великій авантюрі, поході за шляхетною метою — це зробило їх товаришами, а також змусило шанувати якості іншого. Звитяжний завойовувач боліт Мовер не на полі битви говорив стишеним голосом і поводився сумирно. Слокум — суворий командир лівого крила, мав обвислі повіки і точний обчислювальний розум актуарія. Говард із правого крила виглядав по-батьківськи, кремезний вдумливий чоловік, що полюбляв говорити про власну родину і з щирою зацікавленістю слухав оповідки про родини свого оточення. А поміж них проходжався Шерман у найкращому з можливих настроїв за останні дні — він сміявся, жартував, відчуваючи те, як його обожнюють підлеглі, а тонкими ремарками, схвальним гмиканням та кивками виказував, як цінує їх він.

— Ось воно, важлива складова лідерства, — занотував полковник Тік, який також був у цьому зібранні і стояв біля одного з вікон. — Знати, коли проявляти людяність, знати, як, не соромлячи ані себе, ані підлеглих, висловлювати свою віру в них. Виказувати її так, що коли настане час, вони за необхідності підуть за тебе на смерть.

На середині цих роздумів Тік випадково визирнув з вікна. Один із цих американських фотографічних апаратів стояв просто посеред вулиці, біля нього був чоловік у довгому пальті та капелюсі дербі, стояв, вперши руки у стегна, і дивився на полковника. Герман, проходячи повз Тіка, запалив сигару, і чолов’яга на вулиці потрапив до поля його зору, генерал одразу збагнув можливість, яку це давало, і повернувся до кімнати.

— Джентльмени, — виголосив він, — світ чекає на нас. Давайте-но вийдемо та знімемося на фото. Ми сидітимемо на сонці, на тлі прапора Сполучених Штатів, що майорить над містом Голдсборо, тож громадяни нашої держави нарешті зрозуміють славну об’єднавчу і братерську місію Армії Заходу.

Наближаючись до будинку суду, біля якого стояла варта, Арлі сказав Кальвіну:

— Добре, синку, він тут є і зараз ми будемо робить історію. Я збираюся зняти генерала Шермана на фото... А якщо ти мені якимось чином завадиш...

— Чого б я таке робив, — здивувався Кельвін.

— Тому що ти хитрющий вільний нігер. От скажи, ну хіба ти колись був невільний?

— Ні.

— Гірше для тебе. Бо ти не знаєш, як це, що із тобою трапляється, коли щось іде не за планом.

— Гадаю, мені про це відомо.

— Сподіваюся. Господь зглянувся на цю війну й у звичний таємничий манер поклав перед нами випробування. Він випробовує нашу хоробрість, випалює нас ізсередини, стріляє по нас, дає чорношкірим змогу думати, що вони кращі, аніж вони є. Але нічо з того не означає, що ваш президент Лінкольн виграє війну. Все, що це означає, це те, що нас пожирає вогонь, аби ми повстали з попелу, оновлені та відроджені. Ось що це означає! Чи я не правий, Вічі? Чого б то ще Господь кинув тебе до в’язниці за дезертирство, а мене змусив заснути на посту, якщо не готував нас для величних, великих речей, що були призначені нам, аби ми повстали з ганьби.

Загалом тут було одинадцять генералів. Перед сходами суду винесли і розставили стільці. Велике крісло — для Шермана, чотири стільці з прямими спинками, з кожного боку по двоє генералів. Решта мала стояти в ряд. Шерман, звісно, вказав, хто сидітиме, хто стоятиме і де саме.

Поки готувалися, навколо почав збиратися натовп із перехожих. Полковник Тік збільшив кількість вартових, вони стояли із рушницями напоготові поміж генералами й натовпом.

Повівав легенький вітерець, а ранкове повітря було прохолодне. Із полковником можна було говорити. Але як? Кальвіну потрібен був час. Він поки що метушився навколо обладнання, бігаючи з воза і назад, приносячи те чи інше, що б не спало йому на думку. Він постійно змінював позицію фотоапарата, посуваючи його ближче, відсуваючи подалі, трохи праворуч, трохи ліворуч. Він знав, що колись генералам урветься терпець. Шерман сидів, схрестивши ноги, склавши руки на грудях, прийнявши позу, у якій хотів запам’ятатися наступним поколінням, і чекав, аби фотографи зайнялися своєю справою.

Арлі бурмотів:

— Немає в нас часу, Кальвіне, ну геть нема, усі генерали Поєднаних Штатів, і всі вони чекають.

У відповідь Кальвін впустив фотографічну платівку на землю, і вона розкололася. Він мусив тепер позбирати друзки і бігти до фургона за іншою. Це викликало в душі Арлі те саме сум’яття, як і в містера Калпа. У свою чергу, він вирішив проінструктувати генералів, хто яку має зайняти позу. Він вказав, хто з них має вийти у профіль, а хто — фас. Він потяг пальцями кути свого рота донизу, аби вказати, що не можна всміхатися. Кальвін не уявляв, звідки він про це знав.