Розділ «Марш до моря»

Тікові здавалося, що Шерман минулого тижня помилився більше, ніж один раз. Немає нічого незвичного в ад’ютанті, котрий тішить себе думкою, що його власні тактичні здібності на голову вищі від його керівника. Звісно, полковник Тік обожнював свого генерала і був готовий віддати за нього життя, але разом з тим знав, що він, Тік, ніколи б не повернув генерала Мовера з флангового маневру в болотах. Джонстон був, по суті, приречений і майже відрізаний від єдиної дороги, якою міг відступити, — через міст при Мілл Крік. Замість того, щоб наказувати дивізії Мовера відступити, Шерман мав би вислати їй великі сили на підтримку. Джонстон у такому разі втратив би свою армію, а це означало б кінець опору в обох Каролінах.

Було якось аж лячно, коли саме тієї миті, як Тік розмірковував над питанням, Шерман згадав про нього у розмові. Вони мали гарний обід у маєтку запопадливого тютюнового магната, який поїхав із власної ферми, лишивши все на місцях, включаючи слуг та комори, горище, приміщення для заготівлі тютюну на потреби окупації. «Що б ти зробив на моєму місці, Тік? Чи було недоцільно вертати Мовера назад? Чи була то помилка? Я вважав, що його позиція вразлива. Думаю, я міг би прикрити йому зад. Але за будь-якого розкладу це була би кривава бійня. Джонстон би бився до останнього солдата. Він — найкращий із тих командирів, які у них є, цей Джо Джонстон. Він кращий за Лі. Вони відтягай його тоді в Атланті і віддали його командування дебільному французу Бергару. Нам тоді дуже пощастило, мушу тобі сказати. Джонстон не чіплявся б за міста, як цей Бергар. Як тупо і неефективно. Августа, Чарльстон. І ніколи армія не була поєднаною аж настільки, аби стримати мене. Джонстон би користався з польової битви, як і будь-який хороший солдат. Він би затримував нас біля кожної річки, на кожному перехресті доріг, кожному пагорбі та болоті, а землю здавав би лише в обмін на нашу дорогоцінну кров. Ми би були зараз, де ми є, але з більшими втратами. До того часу, коли Джонстон повернувся до командування, йому лишалися лише жалюгідні огризки. Але він зібрав їх в армію і правильно розрахував місце, і був час, коли він схопив мене за барки. Так що, висилати йому Мовера? Я й досі вважаю це неправильним. Я врятував житті. Що Джонстон зробить зараз із нашою дев’яностотисячною армією? Я врятував житті, і не лишень наші власні. Батечко Авраам хоче, аби ці південці полишалися живими і після війни поверталися на свої ферми та змогли добути якоїсь їжі для себе. А що я? Я просто продовжую похід, бо зі мною чоловіки, такі звичні до скрути та бійки, що вони стали майже надлюдьми. Ця війна скінчилася, Тік, хай там що собі думає оця миршава купка волоцюг. Ми перемогли, і всі це знають. Південь — мій, а Джо Джонстон знав про це тієї ж миті, коли я вийшов з Атланти».

Тік відчув полегшення, адже йому не треба було нічого відповідати.

Шерман мав поганий вигляд — втомлений, позеленілий, як трава у лузі. Він постійно був із сигарою і більше пив, аніж їв. Коли він не намагався розв’язати кілька проблем одночасно, або бурмотів щось про свій ранг та обов’язки, він виснажував себе деталями, які можна було би лишити на розсуд підлеглих. Вилаяв головного поштаря за те, що пошту не було вчасно доставлено до узбережжя. Вивчав взірці нової форми та взуття, замовлені для його солдат, промацуючи тканину та важачи на руці чоботи, начебто він купував їх у галантерейника, а квартирмейстер генерал Мейоз збентежено зазирав йому через плече. Він наказував провести перевірки, а потім сам їх скасовував, призначав парад і відміняв наказ уже тоді, коли солдати починали шикуватися в колони. «Вони заслуговують на відпочинок, і ми дамо їм відпочинок», — говорив він Тіку. Водночас йому не терпілося продовжити, він утратив чуття цілеспрямованості та бойового духу у власній армії, те, що він відчував у кожному місті, на нього раптом нападало відчуття, що солдати питимуть більше, аніж їм годиться. Він хотів бути в поході, він хотів, аби все було, як раніше, його бісили справи міста, безкінечне ниття цивільних; аби відтворити у себе в кімнаті хороший твердий ґрунт соснового гаю, він кидав ковдри просто на підлогу і спав під малим наметом-ракушкою, який ставив для нього сержант Моузес Браун.

Тік порадився з Брауном. Відгодувати його трохи і посадовити у гарячу ванну, сержанте. Він спрацьований і жахливо перевтомлений. Стоїчний Браун кивнув головою. Він розбавляв водою карафки із генераловим вином. Йому не варто було розказувати, чого генералові треба.

Як тільки-но Шерман зайнявся реорганізацією своєї армії, його трохи відпустило. Маючи війська Шофільда, він перешикував їх у три колони, щоби тепер жодна з них не була позбавлена миттєвої підтримки. Центральною колоною командував Шофільд. Для бічних колон за командирів він поставив, звісно, Слокума і Говарда. А на генерала Джо Мовера чекало підвищення, його поставили командувати Двадцятим корпусом Слокума.

— Три колони, Тік, дев’яностотисячна сила. Був би я Джонстоном, я би викинув на біса зброю та біг би, аж земля би піді мною горіла. Ось тризуб, організований мною, три гострі леза, які проллють кров.

Тік сказав:

— Тризуб був знаряддям Посейдона, генерале. Це — бог моря.

— Ну, — відповідав Шерман, — цими днями на наші голови пролилося багатенько бісового дощу, аби я став Посейдоном.

Того ранку, коли прийшла звістка, що Вілі Гарді, шістнадцятирічний син конфедератського генерала Гарді, загинув у бою під Бентонвілем, Шерман зачинився у своїй кімнаті і плакав. Як виявилося, Вілі судився з батьком, аби доєднатися до армії, хоч офіційно і був допризовного віку. Шерман усівся складати листа до Гарді, чия дивізія, за останніми даними, стояла табором під Смітфільдом разом із силами Джонстона. «Ось уже, генерале, — писав він, — ми обидва втратили синів, однакових за йменням. Хоч мій Вілі був замалий, аби сідати на коня, це війна його вбила, точно так само, як вона вбила і вашого сина. Як це неприродно для такого віку, коли, порушуючи велику стратегію Господа, юні тіла розлучаються із душами раніше за старих. В Еклезіасті сказано (я дуже грубо з нього пам’ятаю): „Як падає листя, та інше виростає на місті старого, також і з поколіннями з крові та м’яса, одні помирають, інші народжуються“. Уявляю, ви у своєму горі воліли би, аби Господь прибрав вас, і пощадив юного Вілі, саме цього бажалося й мені, тобто коїш загинув мій син. Я проклинаю цей збочений вік, коли тисячі нас, батьків і матерів, віддали дітей цій клятій війні. Чекатиму того дня, коли ця нація врешті об’єднається, відновиться справжня природа речей, і покоління змінюватимуть одне одного саме в тому порядку, як і було встановлено Господом. Водночас, мій дорогий генерале, сподіваюсь, ми зможемо зустрітися та погорювати, як справжні солдати і ті, хто вижив. Хочу, аби ви прийняли мої щирі співчуття. Лишаюсь вашим відданим слугою, генерал-майор Вільям Текумсе Шерман».

Не знаходячи спокою, Шерман вирішив, що потрібно якнайшвидше дістатися до Вірджинії й зустрітися там із генералом Грантом. Він зібрав командувачів крила і корпусів на нараду, аби розробити порядок походу до того часу, коли він повернеться. Вони зустрілися у великій залі першого поверху державного суду. Назовні дерева центральної площі щойно вдяглися в листя. Шерманові мапи було розкладено на горіховому столі, відполірованому до сліпучого глянсу. Сонце заглядало до кімнати крізь вікна у стелі, і генерали, за винятком Кілпатріка, з нагоди наради були у вичищеній формі, мундирах кольору синьої півночі із лискучими ґудзиками. Це виглядало майже велично. Шерман позіхнув. Він, звісно, і сам не міг би тепер назватися ідеальним втіленням кравцевого мистецтва, але, справді, Кілпатрік був видатний нехлюй — мундир у плямах, неголене підборіддя, присохлий до чобіт гній і, к бісовій мамі, у нього ж є горб, чого б не стояти рівніше, як того вимагає його звання.

Шерман показував, що саме він має на увазі, а генерали схилялися над столом.

— Ось звідси ми йшли по їхніх містечках та великих містах. Ми громили їхні залізниці, зрівнювали із землею арсенали та виробничі цехи, позбавляли їх грошей, забирали собі їхню бавовну. Але зараз ситуація змінилася. Усе, що нам треба — знищити армію Джонстона.  Минулого тижня ми грали за його правилами, настав час і йому пограти за нашими. Припустімо, Лі заманеться вилізти з Вірджинії й приєднатися до війська Джонстона, скажімо, тут. Так, можливо, хоч це і розіб’є йому серце, йому доведеться для цього подорожувати без возів, порожнем, він пройде сюди і сюди, — міркував Шерман, рухаючи вказівку у південно-західному напрямку від Річмонда. Мусив би так робити. Він головує замореною, охлялою армією, а рівень дезертирства у його рядах зростає щодня. Грант відріже останню можливість — відхід до Денвіля, і що лишиться Лі, як не стояти і битися, аж допоки не здохне з виснаження. Так що навіть із Грантом на хвості перехід до Північної Кароліни — це його найкраща можливість; хотілося б, аби він нею скористався, бо з дев’яноста тисячами мені не треба навіть армії Потомака. Ми зможемо завершити війну просто тут, і вся слава буде наша.

На цьому слові генерали обмінялися схвальними усмішками. На кількох обличчях проступив тріумфальний рум’янець.

— Але я також припускаю, — продовжував Шерман, — що Лі чинитиме по-ідіотськи, тобто, по-джентльменськи, і не здаватиме позицію. Що це означатиме для нас? Джонстон у кращі часи мав під рукою не більше тридцяти п’яти тисяч людей. Як ми змогли упоратися з ним та з Лі водночас, що тут складного: побороти Джонстона на самоті. Я скажу вам. Цей чоловік — просто майстер відступу. Пам’ятаєте, як блискавично він діяв в Атланті. Він добре знає, яким потужним маневром на війні може бути відступ. Сподіватимемося, що він стане на захист Ролі, але як того не буде, якщо він утече, наше завдання ускладниться. Він втече, зачаївши помсту, збере своїх у західній Північній Кароліні, Теннессі, топитиметься партизанська війна, і так може тривати роками. Роками, джентльмени. Він так само знає, яке важливе на війні мистецтво фуражу, а цивільні поставатимуть його, хай і таємно, усім, чого йому заманеться; ні, точно, це найгірше, що він може зробити, з нашої точки зору. Нам потрібно оточити його з флангів, узяти в кільце і, якщо він не здасться, стерти його на порох.

Генерала Кілпатріка цієї миті відволікли дві молоденькі чорні жінки, що саме вносили до кімнати срібні таці з кавою та карафками бренді. Вони були юні й чарівні, усміхалися, як вільні, — та вони й були вільні, вільні усміхатися, вільні робити все, чого тільки забажають.

— Генерале? — гукнув Шерман.

— Так, сер, — відповідав Кілпатрік охриплим голосом. Він ледь не пересмикнувся від такої уваги.

— Я питав, чи ви взуваєте свою кавалерію.