Розділ «Марш до моря»

— Що?

— Девід.

— Це так тебе звати?

— Угу, ви ж так мене назвали.

— А мої руки, вони ще зв’язані?

— Нє. Оцей великий вузол, він іде навкруги і потім униз і під низом теж.

— Навколо і навколо?

— Угу, сер.

— Ой, зозулька... Я покажу тобі фокус. Що я тобі показую?

— Фокус. Осьо, навколо вашої правої руки. А що за фокус?

— Диви сюди, — сказав Ельбіон Сімс, посміхаючись. І, вивільнивши праву руку, підняв її й торкнувся пальцем шпиці, що була занурена в його череп. — А що це?

— Це желєзна палка стирчить у вас з голови. Вам больно?

— Ні, диви сюди, — сказав Ельбіон, і злегка постукав по шпиці вказівним пальцем.

— Так це ж не фокус, — сказав Девід.

— Бий у барабани, — промовив Ельбіон. Він повільно витяг руку. — Чи ти пильно дивишся?

— Угу.

Основою руки Ельбіон увігнав шпицю собі в мозок.

За три дні після бою під Бентонвілем вийшло сонце, і Шерманові війська отаборилися і розслаблялися на пагорбах та соснових лісах навколо Голдсборо. Військо вже об’єдналося із тридцятитисячною армією Шофільда, як і планувалося, а форму, провіант та армійське знаряддя незабаром мали підвезти з узбережжя залізницею; уся Джорджіанська та Каролінська кампанії відбулися саме так, як і планував Шерман, він мав би бути певним чином задоволений ситуацією. Але з голови йому не йшло те, що генерал-конфедерат Джо Джонстон зумів-таки заскочити його зненацька. Звісно, перед чисельно більшими силами, виставленими проти нього, Джонстон відступив з поля бою, і звісно ж, у книжках з історії Бентонвіл зарахують до військових перемог Союзу. Але Шерман дозволив своїм колонам розійтися і розтягтися аж так, що Джонстон зміг виставити цілу свою армію проти колони Слокума, що була відрізана від решти, і під таким тиском змушена була оборонятися. Шерман стояв табором за десяток миль звідти, його мусили будити посеред ночі, аби розповісти, що сталося. Знадобився карколомний нічний похід разом із крилом Говарда, аби захистити лінію та змусити Джонстона здатися у бійці. Сотні солдатів Союзу загинули, а тисячі лежали поранені.

Полковник Тік інтуїтивно відчув у змінах генералового настрою, що блискавично змінювався від збудженого до сумирного, що саме такі думки роз’їдають йому розум. Учора зранку Шерман та його штаб приймали парад на головній площі Голдсборо, коли його заляпане брудом по самі вуха військо входило до міста з Бентонвіла. Цього разу не кричали вже «Дядечко Біллі», а честь віддавали у кращому разі збайдужіло. Солдати були голодні й заморені, настільки зв’ялені місяцями походу, сутичок і боїв, що зараз на них уже нічого не лишалося, хіба що жили та м’язи. Вони були такі злі, якими може бути лише виснажений мужчина. Одіж, що звисала з їхніх спин, не підходила навіть під визначення дрантя, їхні босі ноги були обдерті й напухлі. Не було барабанщиків, аби відбивати ритм. Вони йшли не в ногу.

— Глянь на них, — сказав Шерман Тікові, як вони вивели коней. — Чи ти бачив кращу армію, аніж ця? Вони дали мені все, чого я хотів, і навіть трохи більше. Коли скінчиться ця клята війна, я проведу їх по Пенсильванській авеню, саме у такому вбогому вигляді, аби люди бачили, чого коштує битися на війні, як війна здирає з мужчини всі умовності і лишає тільки жорсткого бійця із залізним нутром і міцним серцем героя.