Розділ «Марш до моря»

«Але якщо випаде така нагода, вона буде й моєю. Я сповіщу їх про цю фотокартку, що її Арлі тягає в кишені, вона ж свідчить про те, що він сепаратист, перш ніж він збереться вчинити, що задумав, або виконуючи задум Божий, як то йому здається. Хай там що він має на увазі, не можна цього дозволяти. Навіть якщо так і є, як каже. Якщо просто хоче фото Шермана, якщо йому просто клепок не стає в голові, не можна дозволяти йому фотографувати. Я з нас двох фотограф, не він. Фотографування — це священна справа. Це фіксування часу по секундах і сотворення пам’яті для майбутнього, як і казав мені містер Калп. Ніхто за всю історію не був здатен таке творити. Немає вищого покликання, аніж творення картинок, що показують світ, як він є».

Містер Калп згадав його в заповіті, і зараз, якби вернутися до студії в Балтиморі, там на вікні була би вивіска: Калп і Гарпер, фотографи. Думка про те, що його фотоапаратом зараз скористається хтось на кшталт цього шизонутого білого повсталого дрантя із добре підвішеним язиком, бісила Кельвіна. Кельвін говорив до себе, аби я із містером Калпом проїхав через Барнвіль на день раніше чи пізніше, ми б ніколи не зустріли цього психа. Містер Калп був би живий, і ми б займалися своєю справою, як завжди. О Господи, і де ж це я зараз опинився, і виходу звідси немає.

Кельвін відчув, як у грудях піднімається плач, але натомість прочистив горло і розправив плечі. У мене — своя сторона, подумав він.

VII

За два дні після початку кривавий бій під Бентонвілем було завершено. Обидва корпуси правого крила Говарда повернулися на дорогу до Голдсборо, аби укріпити колону Слокума, і наразі методично просувалися у цьому напрямку, а генерал конфедератів Джозеф Джонстон переконався, що ініціатива упливла йому з рук. Він бачив, що сили супротивника більші за його власні і нестямно бився, аби лишень втримати позицію, але вже готувався до відступу. У цьому його частково переконав агресивний фланговий маневр генерала Джо Мовера, який без наказу провів дивізію своїх людей через болотяні ліси і загрожував відсікти шлях до відступу Джонстоновій армії через місток на Мілл Крік. Шерман дізнався про атаку в польовому штабі на певній відстані від фронту, і, боячись того, що Мовер забрався занадто далеко, наказав зухвалому генералу повернутися на позиції.

— Джо Мовер щось нерівно дихає до боліт, — сказав Шерман. — Покажи йому багнюку, і він стрибне туди сторч головою. Хороший боєць, ніби його пращурами були крокодили.

Тієї ночі ребівські сили відступили й вирушили на північ, почалася страшна злива. Армія Шермана не отримала наказу про переслідування, тож вони отаборилися прямо там, де стояли, солдати загорталися у ковдри й полотно з наметів і вкладалися просто в багнюку.

Під нескінченними потоками води медичний департамент продовжував працювати. Орієнтуючись на зойки та крики про допомогу, загони з волонтерів прочісували ліси, шукаючи поранених, збираючи їх у санітарні фургони, розподіляючи їх поміж фермами та плантаціями, що були призначені під шпиталь дорогою до Евересборо. Шпиталь Ріда було облаштовано в маленькій католицькій церкві. Поверх вівтаря поклали гумову підстилку. Поранені лежали в церковних притворах чи наохляп сиділи на довгих церковних лавах. Свічки та чадні смолоскипи заливали всю сцену світлом, яке то спалахувало, то згасало. Дехто із хворих лежав без медичної допомоги протягом кількох діб. Їхні рани вже загнили. Сестри намагалися впоратись зі смородом за допомогою масок, зроблених із бинтів. Коли люди уже не в змозі були терпіти біль і вимагали пристрелити їх, а Рід робив висновок, що випадок безнадійний, їх виносили у темряву і там розстрілювали. У церкві з’явився літній священик, він укляк в останньому ряді лав при вході і молився. Пізніше, як він бачив людину у передсмертних корчах, то поспішав дати їй останнє успокоєння, не турбуючи себе запитаннями про віросповідання, так само як Рід не питав, союзник чи конфедерат лежав перед ним на операційному столі. Старий священик стуляв руки і плакав, і до півночі виснажена Перл теж не могла стримати плачу. Вона опустилася на підлогу поблизу солдата і тримала його руку, поки він не вдихнув востаннє. Аж тоді Стівен Волш підняв її обережно і відвів до будинку священика, де малого Девіда та Альбіона Сімса уже вклали спати, а домогосподарка священика показала їй кімнату й укутала ковдрою, коли Перл заснула.

Девід шалено зацікавився Ельбіоном Сімсом і зранку, щойно фургони зрушили з місця, усівся поруч із рамковою коробкою й слухав пісеньку:

Ой зозулька

Мила пташка,

Попід небо пролітає,

Та «ку-ку» не заспіває...

— Бо чекає на четверте липня, — нагадав йому Девід.

— Так, бо чекає на четверте липня, — згодився Альбіон. — Ти хороший хлопчик?

— Так, сер.

— Ти гарний хлопчик?

— Так, сер.

— Чи ти...?

— Я ж казав вам, я хороший.