Розділ «Марш до моря»

— Я знаю свого генерала, генерала Шермана, — сказав Арлі. — Це його відволікаючий маневр, такий само, як і під Ролі, те що ми чуємо. Гадаю, йому дісталося трохи більше, аніж він сподівався. Але все одно, його там нема. Він іде із гордо піднятою головою, певний себе, думає, як увійде до Голдсборо, сяючи, як орел на флагштоку.

— У нас скінчилися запаси, лишилося осьо останній мішок кукурудзяного борошна і ложка сала, і то як я зможу розпалити цю пічку, — сказав Кальвін. — Звідки знаєш, де він?

— Генерал Шерман і я, ми начебто однаково думаємо, — сказав Арлі. — Я собі лишень уявляю, що я генерал, і вже знаю, що він собі замислив.

— Але в тебе таке звання низьке, — відповідав Кальвін. — Якось це нечесно.

Арлі ковтнув ще лимонного віскі з останньої пляшки містера Калпа.

— Кальвіне, — сказав він, — їлось мені не подобається, в який бік рухається наша розмова, я ж можу і образитись, щось ти надто вільно ляпаєш язиком. І не треба мене дратувати.

— А що будеш робити із фотографією генерала? Що потім?

— Ну, це буде доказом того, що в мені є його частка, а у ньому — моя. Це буде зустріч наших розумів. Це буде не просто фото, таке як ото ти збираєш. Це буде зафіксований момент зміни історії. Це буде таке фото, про ніщо подібне інший містер Джошуа Калп і мріяти собі не міг. У мене натхненна душа, що означає, я не просто фотографуватиму, але Господь через мене, і він навчить мене, що треба робити.

— Ага, ти і Бог знаєте, як користуватися об’єктивом. Час витримки? Чим вкривати пластинки і як ставити камеру?

— Ми дамо тобі займатися цими дрібницями, синку. Це — лакейська робота, до якої вашій расі не звикати.

Цієї ночі Арлі вирішив облаштувати собі ліжко на підлозі порожнього другого поверху. Дрантя на стінах показувало, де пообвалювалися шматки штукатурки, і йому довелося шукати місце, де можна було б кинути ковдри і де дошки підлоги не були потрощені. У повітрі стояв гнилий запах старого дерева, тут було холодніше, аніж унизу біля пічки, де лежав Кальвін. А втім чоловікові не звикати до природних речей.

Він лежав, обіймаючи рукою коробку з об’єктивами Кальвіна. Цей запобіжний захід був явно зайвий, Кальвін знав, що без Арлі, який супроводжуватиме його як містер Калп, він і п’ятьох хвилин не протримається у шкурі незалежного підприємця-негра у цій Богом забутій країні. Реби іще тут шастали і добре дбали про все, до чого могли дотягтися. Кальвін міг би забрати Берта і втекти, але, не маючи можливості зняти ще одне фото, як би він міг вважати себе обранцем містера Калпа. Може, це такий різновид майбутнього рабства, коли вільного чорношкірого зв’язують білими побрехеньками. І він зробив це власноруч.

Отак собі думаючи, Арлі незчувся, як заснув. А коли прокинувся, минув певний час. Не просто змінилося освітлення, місяць розсіював молочне світло по всій кімнаті і по ньому. Ні, ще були звуки. Це був точно шепіт і фуркання, і дзеленчання, але переважно — звуки людської присутності, які відчуваєш навіть тоді, коли людина жодного звуку не видає. Він підійшов до вікна і глянув на те, в що не міг повірити: ціла армія йшла дорогою у швидкому темпі, виглядало на кшталт армії привидів, утім досить реальна, зі своїми ротами, зі своїми знаменами і навіть вряди-годи офіцерами, що проїздили повз. Кожен із них хилився під своїм ранцем і вдивлявся в дорогу. Всі мовчали, намагаючись провести нічний похід, і якщо утворювався розрив, роти підтягувалися й моментально його заповнювали. «Що це, — думав Арлі, — ці янкі йдуть не туди, куди слід». Він натягнув чоботи і збіг сходами вниз. Через заднє віконце йому було добре видно, що армія підтягувалася з полів, обтікаючи ферму, як повновода річка із двох боків, як річка, що підтопила береги. Він заплакав із того, що бачив — янкі топтали ці землі, певні себе у своїй чисельній перевазі. А потім йому проясніло в голові: звісно ж, це генерал Шерман повертається назад, туди, де наші хлопці нагнали страху Божого в іншу його колону — чорт! Так, саме це і відбувається. Ну, генерале, значить, ви припустилися помилки, вертаючися, оце отакої, ви ж уже бачили, як попиваєте вино і обідаєте у Голдсборо. Вілі, як мені, друже, шкода, що ти цього не бачиш, у нас армія піднімається так далеко звідси у Бентонвілі, ми пробуємо на зуб самого великого Шермана і багацько ще хлопців із Союзу поляже, перш ніж усе скінчиться.

По тому Арлі здалося, що він бачить Шермана у кавалерійському загоні, він швидко мчав полем — може, із п’ятдесят вершників, і хтось на чолі, нахльостуючи коня, той, хто міг бути Шерманом, так звісно, божевільний вершник, облитий місячним сяйвом, поспішає до бою. Арлі бачив лише одне фото генерала, ніколи не бачив його втілення, але був переконаний — отой вершник, що зник за горбом, це, поза сумнівом, Шерман.

— Не хвилюйся, Вілі, — сказав він, усміхаючись у темряву, — все гаразд, все, як годиться. Ти і я, ми поїдемо до Голдсборо, а він поки що розбереться з цією метушнею, а ти і я, ми почекаємо на нього, аби зняти його портрет, якщо припустити звісно, що до того часу ніхто його не пришиє.

Кальвін, загорнений у ковдру за пічкою, чув усю розмову. Арлі піднявся сходами і невдовзі вже хропів. Минуло, може, з півгодини, останні солдати пройшли повз будівлю, запала тиша, та Кальвін не міг заснути.

«Аби я був солдатом-Ребом, що змушений маскуватися, якою була б моя мета? Вона полягала б у тому, аби вийти за межі лінії Союзу, дістатися до своїх і битися, аби швидше скінчилася війна і можна було йти додому. Але він не про це думав. Він не міг заздалегідь спланувати перевдягнутися у містера Калпа. Коли ми втрапили туди, він просто зробив це, як трапилася нагода, ідея просто стрибнула до його скаженої голови. Але що то була за ідея? З усієї його постійної щоденної балаканини виходить: усе що йому треба, так це наздогнати в поході Шермана і зробити його фото. Чому? Аби відзначитись у фотографічній справі? Не схоже, особливо якщо згадати, як мало його цікавить саме мистецтво фотографії. Він почав, не знаючи про це нічого, і зараз знає не набагато більше.

У цій війні кожен має обирати свою сторону, а їх лише дві. Навіть божевільний. Навіть якщо у мене клепки повипадають, я все одно лишуся за Союз. Хай він і божевільний, але все одно лишається білошкірим жлобом, Джонні Ребом».

Кальвін аж затремтів, як нагадав собі: раніше у Джорджії в таборі посеред сосен містеру Калпу і хвилини не забрало переконати Шермана позувати для фотографії, генерал навіть увесь штаб покликав, аби стали з ним. Містер Калп тоді сказав Кальвіну: «Як фотограф, ти пізнаєш людську природу, це притаманно і дуже великим людям, які б вони не були відомі, їм увесь час здається, що їм приділяють недостатньо уваги. Тож вони хочуть, аби їх фотографували і всі бачили те фото, або ж у книзі, написаній про них, не має значення, скільки цього вже робилося, для декого з них ніколи не буває достатньо слави, окрім хіба що Президента Лінкольна, який у цьому випадку, зрештою, як і в усіх інших, є винятковим». Бо ж містер Калп фотографував і Лінкольна, перш ніж полишити Вашингтон; йому було вкрай складно умовити Президента сісти для фото, яке так і не з’явилося б, аби не наполягла місіс Лінкольн.

Зараз Кальвін, загорнувшись у ковдру, міряв кроками підлогу. Послідовність його думок шалено його непокоїла. Він забагато спускав цьому чоловіку. Арлі — скажений, і він загнав містера Калпа в могилу. Вихопив пістолет, узяв їх на приціл і викрав одяг містера Калпа, а також його ім’я. А зараз він уже вкрай божевільний, бо в своїй уяві воює із самим генералом Шерманом, чиє фото йому обов’язково потрібно зробити.