Розділ «Марш до моря»

Стівен визирнув з намету на варту, яка явно почувалася незручно. Один із них нахилився, щоб дати води із фляшки пораненому, і Стівен мусив сказати, аби він того не робив.

— Коли настане час для наступної операції, поможіть мені занести пораненого, — сказав Стівен, і вартові були майже вдячними за це прохання.

За кілька хвилин частини ребів, що зайшли так далеко, відступили, знов біжучи повз шпитальне поле, з усіх сил намагаючись дістатися до своїх. Рота вояків Союзу, горлаючи, скакала за ними, а двоє вартових, що помагали Стівену, були застрелені. Одного із пораненням живота врятувати було неможливо. Іншому влучили в ногу, сильно роздробивши кістку. Він лежав поруч із солдатом Союзу, і коли настала його черга, Стівен і санітар занесли його до намету, і Сарторіус провів двохклаптеву ампутацію[20] ноги просто над коліном.

Лейтенант Оукі влетів до польового штабу генерала Слокума із повідомленням від Кілпатріка. Кавалерія, розташована за кілька миль на південний схід, була готова рушати на допомогу.

Слокум, що саме цієї миті відсилав Двадцятий корпус залатати дірки в обороні Союзу, сказав:

— Та на Бога, це останнє, що мені треба зараз. Хай генерал Кілпатрік лишається там, де стоїть, і чекає на подальші накази.

Намагаючись проїхати крізь військо, молодий Оукі, який до війни вчителював і сподівався отримати місце у міністерстві, коли вона скінчиться, опинився затисненим у рух військової частини. Він заплутався в болотах і, сам того не знаючи, їхав просто до самого пекла бою, туди, де частини генерала Моргана стримували основну атаку ребів. Оукі швидко спішився й долучився до битви. Війська було вишикувано у дві лінії за огородою, перша — на колінах, друга — стоячи, і за командою вони давали залпи по наступаючій лінії ребів. Після повторних залпів убивчого вогню реби відступили, а люди Моргана побачили, що їх атакують ззаду, бо бригада Карліна та резервна бригада полковника Фірінга дали дорогу ворогу. Тоді люди Моргана перестрибнули через окопи й зайняли позиції по інший бік, аби відповісти на атаку з флангу. Але поміж атакуючих видніли сині мундири. Протягом кількох фатальних секунд вояки застигли в нерішучості.

— Чи стріляти по своїх?

Оукі пізнав підміну — така сама штука трапилася із Кілпатріком під Монро Корнере, реби перевдягайся в сині мундири, аби створити плутанину та пройти крізь варту.

— Це — реби, скурві вороги! — кричав він і махав пістолетом, а за хвилю оборону прорвали, його збили з ніг, і на нього стрибнув один із нападників у синьому.

Оукі був тендітної статури і носив окуляри. Вони злетіли йому з лиця, поки його голова теліпалася і билась по землі, а дві мокрі важкі руки гатили його по вухах. Цей реб був здорованем. Права рука Оукі, у якій був пістолет, була притиснена до землі його вагою. Але наміряючись дати останній удар, аби розтрощити череп, реб підвівся, і це дало змогу Оукі скористатись пістолетом: він підняв ствола і вистрілив тому просто в живіт. Він стріляв і стріляв, аж допоки реб не придушив його мертвою вагою. Із зусиллям він зіштовхнув з себе мертве тіло і обмацав землю поруч, шукаючи окуляри, швиденько протер їх рукавом і приладнав туди, де було їхнє місце. Він ще нечітко бачив, бо ж лінзи були у брудних розводах, та попри це не намагався їх почистити. Бачачи так мало, він почувався спокійніше.

Довкола вирувала битва, Оукі сидів біля одинарного окопу, ледь не задихаючись. Йому боліла голова. А мундир його просяк кров’ю. Він озирнувся на неживого велетня, що лежав поруч, і попросив у Господа пробачення. Борюкаючись під вагою цього бегемота, він відчув сліпучу злість нелюдського бажання вбити. Це було так, ніби на нього напав ведмідь, і він діяв відповідно до потреб свого тваринного єства.

Він не спостеріг, скільки часу минуло, поки бригада Двадцятого корпусу вступила в бій, аби відбити атаку, й Оукі звернувся до когось:

— У мене тут десь був кінь.

VI

Ідучи вдвох слідом за армією, Кальвін Гарпер почав сприймати свого супутника як чоловіка цікавого і трохи божевільного. Він дозволяв собі такі думки тому, що збалансованість їхніх інтересів — кожен мав потребу в іншому — стабільно зростала з кожним днем шляху. Він знімав фото так, як хотів, і знав, що зніматиме, аж поки не з’явиться можливість звільнити його. Досі це було питанням встановлення власної гідності та виконання його волі так, аби не зашкодити собі. Досі йому це вдавалося без проблем. Це було геть не легко робити щодня, але поки що нічого не віщувало йому наближення небезпеки.

Що було справді цікаво: як цей чоловік умів міняти маски. Він надягав чергову і робив вигляд, ніби він і є ця особистість. Він був як актор у театрі: у чий костюм вберешся, тим і стаєш. Ще у Барнвелі він видавався солдатом Союзу, хоча сам був південним білошкірим жлобом. Зрештою, вони обидва — він та його мертвий друг, але той хоч був одягнений як реб до того, як містер Калп зміг зробити фото. А потім, коли пластинку уже проявили, а містер Джошуа Калп був мертвий, Арлі вирішив стати ним, містером Калпом, у його ж костюмі й капелюсі. Кальвін стежив за всім цим із відчуттям певного захоплення, яке суперечило його переконанням. Іноді на людях він сприймав цього удаваного містера Калпа, який нічого не тямив у фотографуванні, як більшого майстра фотографії, аніж справжній містер Калп. А було так тому, що чоловік і справді вірив у те, що він містер Калп. Це все було явно цікавим і вочевидь божевільним. Лише людина несповна розуму могла спілкуватися із фотокарткою в кишені, бо саме із цим асоціювався його загиблий друг — не з тілом у могилі, але із фото в кишені. А він розмовляв із цим фото майже стільки ж, скільки із Кальвіном. Тож ніщо не було тим, чим здавалося насправді, і все воно було божевіллям. І це давало Кальвіну відчуття певного контролю над усім. Був в Арлі якийсь волоцюжний дух, що витворював з нього не аж таку пряму загрозу, якою він видавався на перший погляд.

Тепер, коли вони вийшли на дорогу до Голдсборо, то зупинилися переночувати у закинутій фермі. Хоч сонце уже зайшло, їм було добре чути звуки бійні в сутінках: гарматні залпи східного крила лунали понад полями й річками.

— Бачиш, Кальвіне, чому я був за цю дорогу? Якби пішли за іншою колоною, нас би зара вдоста нагодували пекельним вогнем. Там таки шаленюча бійка, звучить, ніби вони врешті врізалися в армію таку само велику, як і їхня.

— Там є трохи пліснявого харчу для Берта, — сказав Кальвін. — Правда, собі ми тута нічо не найдемо. Хто б тут раніше не жив, їх уже давно нема. Місце геть обчистили.