Розділ «Марш до моря»

IV

Вони завчасно потурбувалися про те, щоб замазати грязюкою відмінні знаки своєї частини. Та це було зайве, бо коли опинилися в місті, вже стемніло. У Мілледжвілі була велика гулянка. Резиденцію губернатора заповнили офіцери Союзу. Віл бачив їх у вікнах. І в законодавчих зборах штату — теж офіцери, гуляють, співають. Віл побоювався, що його впізнає хтось із охорони. Але вже ніякої охорони. Починаючи від губернатора, всі просто зникли. Він був такий втомлений і голодний, що не міг тверезо мислити.

Тепер прийшла черга Арлі їхати в сідлі, а Віл а — йти поруч.

— Віле, хлопче, щось ти дуже тихий. Підозрюю, що б там не діялося зараз у твоїй голові, нам це не допоможе.

— Розумієш, це небезпечно і тяжко бути триклятим перебіжчиком.

— А хіба ти ним є? Треба на це подивитися іншими очима. Ти, як вірний син Півдня, на території ворога, наприклад, шпигуєш.

— Хай там як, але тепер я навіть не знаю, хто я, стоячи тут у формі загиблого.

— Добре, але ти знаєш, що ти голодний, а це вже початок. Чуєш запах? Ходімо.

Перед одним будинком він побачив вогнище, куди підкидали штахети від огорожі. На ґанку стояв старий чолов’яга з дружиною. Одні солдати заходили повз них у будинок, інші виходили, напхані під зав’язку. Жінка лаялася, а чоловік плескав її по руці — заспокоював.

— Заходьмо прямісінько без усяких, — сказав куточком рота Арлі. — Начебто ми свої.

— А як же бути з конякою?

— Погодуємо її згодом. Зараз нам потрібна добра прив’язь, щоб ніхто її не вкрав.

Тож Арлі в’їхав верхи на ґанок і через парадний вхід у хол, де прив’язав її до поручнів гвинтових сходів. Зробив дуже доречно: солдати зареготали, а жінка обурено заверещала.

Так Арлі з Віл ом включилися у гру, стали порядкувати в коморі, а потім і в погребі, де виявили мішки солодкої картоплі. Спершу Віл побоювався, що ця команда переможців не прийме їх приязно до свого гурту — вони ж бо були всі з одної роти — проте коли він та Арлі зробили свій внесок у трапезу, цього виявилося достатньо, зважаючи і на те, що більшість була добряче напідпитку.

В очах Віла забриніли сльози. Там були курчата на шампурах, запечена картопля, на пательнях смажився бекон з капустою. А ще були банки консервованих фруктів та овочів і на додачу скибки справжнього хліба. Сержант щедро налив зі своєї пляшки у Вілову бляшану кружку. По-турецьки сівши на траву, Віл узявся до найкращої трапези, відколи пішов з рідного дому. З повним ротом, з якого на підборіддя стікав жир, він обмірковував імовірність того, що всі люди й справді— брати.

Пізніше, коли зійшов місяць, Арлі закурив сигару і з належною скромністю став розповідати про свій героїзм на річці Оконі, за що, безперечно, заслужив повагу своїх слухачів, хоча і, вочевидь, його лейтенантська кокарда на капелюсі щось цьому посприяла.

Слід відзначити, що Арлі не лише говорив, а й слухав. Після того, як вони з Вілом сказали добраніч і знайшли харч і стійло для коня у стайні за покинутим будинком і влаштувались у вітальні на другому поверсі, Арлі повідомив Віла про те, що армія; на світанку вирушає далі. Кіннота зробить обманний маневр, рушивши до Августи, але армія попрямує до Саванни.

— А хіба генерал Шерман знає про це? Може, треба його повідомити?

— Хлопче, цей генерал розумніший за всіх генералів. І якщо в Августі зосереджені якісь серйозні військові сили — а всі, з ким я розмовляв, це підтверджують — навіщо туди потикатися? Поза тим, наскільки я розумію, існує ще й військово-морський флот Союзу, і його кораблі чекають поблизу Саванни, і там на них і пошта, і устаткування, і нові черевики, і навіть солдатська зарплатня, якої ми не отримували з часів царя Гороха.

— Ми? Не отримували? Я гадав, що ми шпигуни Конфедерації.