Розділ «Марш до моря»

— От і я про себе теж. Або ж відбути смертну кару можна тільки з Божої ласки. Себто жоден генерал не може цього зробити. Таке не підвладне навіть губернатору. Це лише вплив Господа, бо перетворення смерті в життя є дуже серйозним надприродним актом. Ти погоджуєшся?

— Гадаю, що так.

— Чому б тоді Господь вберіг нас від цього, якби він лишень планував для нас смерть у грязюці біля залізничного мосту? І відповідь на це така — він планував інше. Отож спробуй подивитися на речі веселіше.

У цю мить вони вперше побачили ворога, — ескадрон синьої кінноти, що прямував крізь ліс на протилежному березі, натягуючи поводи, коли їхні коні ставали дибки із кожним гарматним пострілом. Віл трохи заспокоївся, усвідомлюючи, що вони звичайні люди. Але по тому думки вилетіли з його голови, начебто процес мислення ставав розкішшю. Пізніше хлопець розмірковував про те, що хай він і дезертир, але ж показав себе не боягузом, хоча, разом з тим, лише обслуговував мушкет. Він ставав на коліно і стріляв, перезаряджав і знову стріляв. Він уже не відчував холоду; здавалося, повітря розігрілося від тертя картечі та снарядів, що пронизували його. Гарматка позаду бухкала оглушливо. За кожним пострілом він глухнув, і на декілька секунд западала повна тиша. Верхівки дерев зрізані картеччю на тому березі ламалися безгучно. На лінії оборони колишні в’язні хапалися за груди і падали в тиші. Потім раптово знову повертався гуркіт. Поряд з ним Арлі холоднокровно здував дим з дула мушкета. На голови їм із дерева падали льодинки. Свистіли кулі.

— У них нові багатозарядні гвинтівки, — закричав Арлі, піднімаючи свій мушкет для пострілу.

Один із вершників у синіх мундирах[1] доскочив до берега, де його влучила куля, яка вибила із сідла, так що заточився і жеребець. Вони обидва впали в річку.

Віл не знав, підстрелив він когось чи ні. Раптово сині мундири відступили і зникли в лісі.

— Припинити вогонь! — закричав офіцер. І в несподіваній тиші дехто з солдатів закричав «Ура!». Арлі пробурчав:

— Дивіться, щоб це «ура» не застрягло у ваших горлянках. Вони ж бо скоро повернуться.

Вілу так тяжко дихалося, як начебто він весь час бігав щодуху. Над лісом простелилася димова пелена.

Янкі справді повернулися скоро, хоч нової тактики не придумали. Скидалося на те, що вони хотіли перевірити, чи справді міст захищено. Вілові здавалося, що з кожним пострілом він усе глибше занурюється в багнюку. Торохтіли постріли, вибухали снаряди, у ніс бив їдкий запах пороху. Лунали стогони й крики кадетів, і поранені коні голосили теж, а федерали, хоч маючи перевагу в людях, відступили знову. Тепер тиша видавалася загрозливою. Між деревами котилися клуби диму.

— Ми ще не бачили всієї армії, — промовив Арлі. — Потикалася сюди кіннота, подивилася що тут і до чого. Тепер вони підведуть основні сили і, поки вони будуть з нами цяцькатися, пошлють угору за течією загін, який наведе там переправу, обійде нас із тилу і, вважай, нам буде капець.

Віл спітнів, волосся змокріло. Він витер лоба і побачив на руці кров.

— Мене встрелили, — пробурмотів він.

— Ну так, авжеж, буває.

— Тече кров.

— Куля просто дряпнула голову, та й по всьому, — пояснив Арлі. — Я ж тобі казав, що Господь пильнує нас. Але це зовсім не означає, що він не може трохи побавитися. Дивись.

Ліворуч та праворуч від них люди з тюремного ополчення залишили свої позиції і, кидаючи зброю, тікали світ за очі. Офіцер горлав і стріляв з револьвера у повітря.

— Рішення правильне, але біжать не туди, — сказав Арлі. — Нумо за мною. — Поки Віл зміркував, що тут робиться, Арлі вже виліз на насип до мосту, обернувся і кивнув рукою.

Вони пробігли по мосту, що вже горів у деяких місцях. Ополченці кидали ковдри і топтали вогонь. На тому боці місцевість була не така багниста, і на порослому мохом узліссі лежали мертві або ж поранені за своїми колодами кадети Мілледжвіля. Хлопці без подряпин блукали наче не при собі, як сновиди. Деякі плакали. Біля них метушилися кадетські офіцери, гнали їх назад на позицію, ляскали по щоках, щоб привести до тями.