Розділ «Марш до моря»

Вільмі було наказано покликати Отця МакКі, проте він був занадто приголомшений, щоби йти з нею, відрапортувавши Емілі, що варвари понівечили Святого Томаса. Вони вихопили стільці для свого вогнища і спаплюжили вівтар. І після зробленого вони називають себе християнами? І вона, дитина, яка тільки-но втратила батька, виявляється, втішає його.

Вже зранку армія пішла в похід, рухаючись нескінченною процесією крізь усе місто. В’язницю було підпалено. З міського арсеналу пролунав заглушений вибух. Мілледжвіль був спустошений: розбиті шибки, затоптані городи, пограбовані крамниці.

Рід наполіг на негайному похованні. Він прислав варту кіннотників. Отож єдина карета перевезла труну крізь місто і на гору, до цвинтаря, де мав упокоїтися видатний суддя Томпсон. Під час короткого поховання Емілі заливалася слізьми. Бо ж її батька мусили урочисто поховати.

— Він був великою людиною, — сказала вона Ріду дорогою додому, витираючи хусткою кутики очей. — Його рішення творили історію права. Якби вас усіх тут не було, церковні дзвони було б чутно в усій Джорджії. І всі б у місті ставали в чергу віддати свою шану. І до речі, негри так само. Бо він був сердечною і шляхетною людиною.

Рід промовчав. Йому здалося, що Емілі Томпсон давно знала, що її батько скоро помре. Ще одна втрата під час війни. Вона не побачила, що в іншій частині цвинтаря солдати федерали ховали загиблих на річці Оконі, яких не вдалося врятувати. Здавалося, вона так само не помічала, що він їй приділяє аж надто багато уваги. Рід був родом з Німеччини й отримав громадянство шляхом натуралізації. Відповідно він мав європейські вишукані манери. Тому, зрозуміло, відчув щось аристократичне у поведінці юної леді. Вона була елегантним створінням, вдягнена так, щоб не було вирізу на грудях та з штивно стуленими губами, які, він був певен, ніхто ще не цілував. Проте в її очах горів вогонь і виднівся незламаний горем дух.

Продовжуючи свій марш, армія рушила з Мілледжвіля. Рід попрощався. Він дав їй номер своєї бригади і сказав, що, коли б йому довелося побувати тут, він би знову навідався до неї. Висловивши співчуття, зачинив за собою двері.

Північні і південні фланги армії Шермана зійшлися у Мілледжвілі. Цілий день війська, йдучи слідом за тими, хто переночував у місті, проходили через нього і марширували далі. Емілі стояла біля вікна. Нескінченні колони, вози з боєприпасами, обози з продовольством, медичний транспорт, череди великої рогатої худоби. Барабанщики з кожною колоною відбивали ритм. Вона спробувала порахувати кількість полкових стягів і збилася з ліку.

Її вулиця була обсаджена молодими деревами, що створювали затінок. Війська і обози об’їжджали вулицю, поки чорношкірі сапери з дворучними пилами валили дерева. Інші чорношкірі солдати обрубували гілля. Ще інші вантажили стовбури та гілки на вози, які тягнулися запрягами з шести або восьми мулів. Все було організовано дуже чітко. Врешті вона вирішила не чекати на повернення військового хірурга із бездоганними манерами і дивним ім’ям — Рід Сарторіус.

Вільма прибрала постіль у кімнаті судді. Потім відкрила вікна, впустивши холодне сонце, підмела, витерла пилюку та спакувала в коробку його ліки. І лише після того, як поклала до шафи серед костюмів, сюртуків і циліндрів його пантофлі та шаль, заплакала. На першому поверсі Вільма, наче буревій, змела геть пил, цигарковий попіл та загалом увесь безлад, що лишили солдати. Вона працювала з відданістю служниці. Емілі Томпсон не встигла й оком змигнути, як у будинку все стало на свої місця, зосталися хіба що кілька подряпин та зламаних ніжок стільців.

Жінки завісили вікна другого поверху чорною тканиною. Наплакавшись, Емілі з розпущеним волоссям, уже сиділа в кухні, дивлячись у пустку, поки Вільма робила чай. Повна чашка чаю встигла захолонути, поки Емілі отямилася, побачивши перед собою вдягнену для подорожі і з дорожньою сумкою Вільму. Емілі вдивлялася в коричневе обличчя з таким відчуттям, ніби бачила його вперше. Дещо східний зріз темних очей видавався знайомим. Але тепер ці очі були сміливо спрямовані на неї. Нічого в ній не виявляло шанобливого ставлення.

— Я вже іду, міс Емілі, — сказала Вільма.

Вони разом виросли. Хіба що Вільма була на рік чи два молодша.

— Куди ти йдеш? — запитала Емілі.

— З усіма, — відповіла та.

Емілі побігла за нею.

— Зачекай, зачекай! — сказала вона. — Будь ласка, Вільмо. — Емілі метнулась нагору, до кімнати, де була материна скриня. Вона витягла з неї схований мішок із продуктами і, відклавши дещо для себе, перев’язала його і винесла донизу. — Будь ласка, візьми це. — Вільма похитала головою. — Візьми. Це — моя остання вказівка, — промовила Емілі. — Заради Бога, візьми!

На той час останні колони війська вже виходили з міста, а за ними рушив парад чорношкірих, що вирішили приєднатися до армії. Їх були сотні — чоловіки, жінки, діти. Вони йшли пішки, їхали у возах, дехто собі шкутильгав. Тут не було барабанного бою чи гуркоту возів з боєприпасами, чи сигналів сурми. Це був неритмічний рідкісний звук, ледь не пташине святкове щебетання, з якого виринав сміх або уривки пісні. Це був звук масового збудження, ніби в цих людей було щось на зразок свята, коли йдуть до служби Божої або на пікнік. Діти з високими пронизливими голосами стрибали чи наслідували солдатів, бігли попереду, а потім поверталися назад. Емілі проводжала Вільму біля дверей, аж та ковзнула у натовп, обернувшись, усміхнулася і несміливо помахала рукою. Та й уже.

Порожнє і тихе місто Мілледжвіль лежало розхристане; пориви вітру ганяли навколо будівель клапті паперу, розметали вулицями попіл і недопалене вугілля вогнищ. Пахло згарищем. Коли почалася війна, Емілі не розуміла, до яких наслідків вона може призвести. А призвела вона до смерті кожного, хто належав до її сім’ї. Призвела до смерті Томпсонів. Потужність війни та її наслідки стерли все її минуле. Вона блукала будинком, у якому жила від народження. Кімната за кімнатою, здавалося, дихали неприязно. Вона зупинилася біля дверей батькової спальні, не маючи сил забути вираз його мертвого обличчя. Тепер, коли він у труні під землею, вона думала про нього, як про рештки. І про рештки від своєї матері. І рештки від брата Фостера, поховані десь у Теннессі. Вона тремтіла від холоду і, щоб зігрітися, загорнулася в шаль. Як жахливо й огидно. І чи не рештки і вона сама? А цей будинок чи не є він її могилою?

Слідом за військами Союзу з’явився кавалерійський загін, що належав до війська конфедератського генерала Худа. Люди висипали на вулиці привітати їх. Партизани схопили трьох солдат-федератів, які відстали, включно з хлопцем-барабанщиком. З вікна свого будинку Емілі бачила, як її сусіди, що досі ховалися, наче миші, тепер повиходили привітати своїх героїв. Таким чином тут витворився інший парад, якийсь недоладний. Декілька цивільних приєдналися до кінного загону — недобитка армії південців, маючи гордовитий вигляд переможців і шляхетну мету стратити хлопця і двох чоловіків. Ось які вони є, ці сепаратисти. Вона жахнулася.

Емілі спакувала речі в одну валізу, а невеличкий запас їжі в іншу. Одягнувши зимове пальто і прихопивши ковдру від холоду, вона підійшла до стайні і запрягла суддівського коня до брички. Це був іще один подарунок від військового хірурга Ріда Сарторіуса, який потурбувався про те, щоби федерати не відібрали їхню конячину. Вона взялася за віжки. Вітер висушив її сльози. Емілі знала, в якому напрямку пішла армія. Варто було лишень їхати слідом по битій дорозі, і невдовзі почуєш невластивий сільській місцевості гам. А по тому і відчуєш їхній запах.