Розділ «Марш до моря»

Арлі провів Віла через позиції оборони. Вони побачили мертвого солдата федерала, який лежав під залізничною колією. Лежали там і поранені коні, що стогнали, наче люди, були і такі, які з останніх сил намагалися підняти голови.

Десь попереду в лісі чулися відлуння голосів, а ще за кущами — гуркіт візка з боєприпасами.

— Швидше, — сказав Арлі. Він почав знімати уніформу з мертвого янкі.

— Що ти робиш? — здивувався Віл.

— Знайди щось свого розміру, хлопче!

Віл озирнувся і потягнув гімнастерку з хлопця, що лежав розкинувши ноги і наче виглядав на його зріст. Куля йому влучила просто в око. Віл зідрав з нього брюки й черевики. А потім його почало нудити від мертвого тіла.

— Що ми робимо? — бурмотів він, піднімаючи з трави скатку та капелюх, попри те, що і на них була кров. Тоді помітив, що мертвий тримав у руках нову магазинну гвинтівку. То він кинув свій однозарядний мушкет, розігнув стиснуті пальці мерця і забрав гвинтівку. А потім і патронташ та його бляшану фляжку.

Із клунками в руках вони пригинаючись подалися над річки. Через деякий час натрапили на коня без вершника із мордою у пожовклій траві і, тримаючи його за повід, щодуху пустились уперед, аж доки пройшли добру милю вниз за течією. Там вони зупинилися і перевдягнулися у форму солдатів федералів.

Віл тремтів у холодній вогкій уніформі. Його обличчя було замазане власного кров’ю. Ходячи туди-сюди, він намагався звикнути до мундира, який був затісний у спині і врізався під пахвами. Він намагався згадати, яке ж слово вважалося гіршим, ніж дезертир.

Арлі сидів, схрестивши ноги, спершися спиною на дерево.

— Нам дуже пощастило з цим конем, — сказав він. Проводячи рукою по мундиру, він намацав у кишені фляжку з бурбоном. Відкрутив кришку і ковтнув. — Х-у-у-у! Спробуй це, молодче. Давай. Якщо ти мав сумніви щодо того, чи хотів Господь, щоб ми вижили, просто зроби ковток.

III

Емілі Томпсон відіслала Вільму нагору посидіти з ним у спальні.

— У мене там паруючий чайник на вогні, тож судді буде легше дихати, — сказала вона. — Поклич мене, якщо він прокинеться.

— Слухаюсь, мем.

Вона зробила все, що могла: сховала каву, цукор, кукурудзяне борошно, смалець і два окости в скриню з посагом під вишитими подушками і маминою весільною сукнею. Проте залишила достатньо харчів у комірчині, щоб вони не подумали, ніби вона щось заховала. По тому накинула шаль і вийшла на ґанок, зачинивши за собою двері. Вона — дочка верховного судді Джорджії Горація Томпсона, що, відповідно, демонструвала її постава, хоча серце і калатало, наче в зляканого зайця.

Коли з’явилися перші з них, на вулиці, як і загалом у місті, було неприродно тихо. Верхи чи пішки, вони входили не те, щоб боязко, але аж ніяк не зухвало. А ще виявилися зовсім молодими. Лиш декілька з них були віку Фостера Томпсона, коли він загинув. Якийсь лейтенант скочив з коня, відкрив чавунні ворота і пішов по доріжці до ґанку. Зупинившися біля сходів, він козирнув і сказав, що їй немає чого боятися, бо генерал Шерман з жінками і дітьми не воює.

Певна річ, йому було доручено говорити ці слова усім, кого він спіткає у Мілледжвілі. Їдучи верхи, він виставляв вартового навпроти кожного будинку. Солдат, якого поставили біля воріт, зиркнув на неї, усміхнувся і доторкнувся вказівним пальцем до капелюха. На відповідь вона кивнула головою і пішла в дім, замкнувши двері.

Коли вона дісталася другого поверха і поглянула у вікно з бібліотеки, вони вже заповнили всю вулицю. Барабанщики тримали ритм, тоді як солдати йшли не в ногу. Розмовляючи і сміючись, вони мали вигляд кого завгодно, тільки не військових. Вона передчувала лихо. Як і очікувалося, вартовий, так турботливо приставлений до воріт, побачивши своїх приятелів у колоні, одразу ж приєднався до них, навіть не озирнувшись.

Згодом вони переповнили вулицю і розлилися по дворах, наче річка, що вийшла з берегів. З’явилися фургони, криті білим брезентом, запряжені мулами, на передках сиділи погоничі із засученими рукавами, за ними на причепах ящики із зарядами і гарматні стволи, які, відсвічуючись, виявляли своє вбивче призначення. Вона щільно затягнула фіранки і з заплющеними очима стала спиною до вікна. Чулося ревіння худоби, галас і ляскіт батогів. Це була не армія, це була хмара паразитів.