Розділ «Марш до моря»

— Добре, і що з того? У них вартісні гроші. І, між іншим, набагато вартісніші, ніж ті папірці, що їх Джеф Девіс інколи зволить пожалувати нам.

Вони поламали кілька стільців і шухляд і розвели в каміні чудове вогнище. Арлі вмостився на канапу, Віл — на підлозі, поклавши сидіння оббитого крісла замість подушки.

Надворі солдати федерали співали:

Повільно спливають роки, Лорено,

Сніг знову на траві,

І сонце вже низько на небі, Лорено,

Мороз мерехтить там, де квіти були...

Зрідка на вулицях і досі лунали крики й вигуки — отож ще не все військо вляглося на спочинок. Вілу видалося дивним, що армія отаборюється скрізь однаково: чи то в якомусь лісі біля річки, чи в місті, посеред приватних будинків і громадських будівель. Гвинтівки складено в піраміди, варту поставлено, а сурмачі дають сигнал відбою, і неважливо, чи це десь у пущі, чи в центрі цивілізації.

— Вставати разом з усіма на світанку немає ніякого сенсу, — сказав Арлі. — Ми почекаємо, поки поїде обоз, польовий госпіталь і таке інше. На це знадобиться трохи часу. Треба приєднатися, коли наостанок вирушать лікарі, кухарі і клерки, які знають про солдат не більше, ніж леді у вітальні. Вони там принаймні не робитимуть перекличку.

Віл вилежувався ще довго після того, як почув сигнал підйому. Зрештою піднявся на ліктях послухати, чи скриплять колеса фургонів, коли довгий хвіст обозу повзе позаду полків. Вулиця була порожня.

Армії вже не було.

Він розбудив Арлі, і вже за мить вони побігли сходами до внутрішніх дверей, а звідти — до стайні.

Хтось вів їхнього коня. Якийсь південець у сірому. У Віла радісно застукотіло серце. Він ладен був приголубити хлопця. А от Арлі кинувся на нього з кулаками. Обидва впали, південець не відпускав ні повід, ні кобилу, намагаючись її втримати. Вона несамовито іржала.

До Віла дійшло, що тут більше шуму-гаму, ніж би мало бути, раз у місті кіннота генерала Худа, яка наступає на п’яти армії північан. Він глянув на свою уніформу.

Нарешті південець відпустив кобилу, і обидві його руки звільнилися для бою. Він був важчий за Арлі, якщо не так само дужий, отож вони покотилися в хмарі куряви, б’ючи одне одного і рохкаючи.

— Віле! — вигукнув Арлі. — Біле!

Він гукав, щоб Віл тримав кобилу, яка мало не звалила його, стаючи дибки і тікаючи з двору на вулицю. У гонитві за нею Віл помітив під будинком клумбу хризантем, гурт скромних жовтих і білих квітів, які, посилані попелом, тремтіли від легкого вітру. Він подумав, яке ж то було блаженство у нерухомості та бездумстві рослинного життя, аж тут на вулиці за двором двоє південних кавалеристів мчали галопом за конякою, що вирвалася на волю, тоді як троє інших вершників повернули своїх коней в його бік — один витягнув шаблю, другий звів курок револьвера, а третій просто широкою посмішкою на непоголеному обличчі показав дірку на місці двох передніх зубів.

Віл зупинився, простягаючи руки, що, в свою чергу, могло би сприйнятися як вияв радості від зустрічі, щось на кшталт обіймів, які ці партизани сприйняли за жест «здаюся». Вони посміхнулися, і той, хто тримав револьвер, радісно вистрелив у м’яч, що лежав на землі.

Люди виходили з будинків, де досі ховалися. Вони були в захваті, що на порятунок прийшли їхні війська. Віл заклякнув на місці. Вітром до його ніг причепилася газета. У відкритий рот осів попіл. Дим від тліючих руїн в’язниці губився в небесах так само, як і армія, на яку він так розраховував, щезла в далечині. Один із вершників поскакав повз нього до складу. Віл молився, щоби Арлі програв сутичку. Бо як ні, якби він убив Реба, їх би врешті-решт стратили просто тут, у Мілледжвілі, хоча, можливо, і не з такою церемонією, яка чекала його за дезертирство. Але разом з тим він не хотів і смерті Арлі, бо ж той був для нього останнім вогником надії, альтернативою покінчити з нещасливим дев’ятнадцятирічним життям.

За кілька хвилин Віл, Арлі та ще відсталий хлопець-барабанщик, якого десь запопали партизани, марширували вулицею зі зв’язаними руками. Їх супроводжував натовп, що поступово збільшувався. Час від часу один із вершників нахилявся до них і спльовував. Хтось кинув камінь і попав барабанщикові у спину. Хлопець спотикнувся, з очей потекли сльози.