Розділ «Марш до моря»

Не зважаючи на те, що відвідування церкви було для неї лише обов’язком, саме в цю мить їй захотілося помолитися. Проте треба знати, за що саме. На що їй сподіватися? Чи можна реально сподіватися, скажімо, побачити верхи Фостера Томпсона, який махає капелюхом і з широкою усмішкою говорить їй, що ніякий він не привид.

— Я пішов воювати з тиранією, — були його останні слова, після чого він поцілував її у щоку. В своїй уніформі він виглядав елегантно і самовпевнено, уособлював їхній спосіб життя, їхню свободу і честь.

А оці люди, яких вона бачить і чує, вони не марширують, як належить військовим, а крутяться, наче попали у вихор і не розуміють, де вони є і чого вони тут. Десь пролунав сигнал сурми. Вона почула окремі голоси, наче біля воріт. Мимохіть вона знову визирнула у вікно. Вони всюди ставлять намети: на подвір’ях, на міському майдані, що в кінці вулиці. І ось тепер хтось гупає у двері. Вона вийшла на площадку сходів. Вільма зі страхом в очах визирнула з кімнати судді, який раптово прокинувся.

— Що? Що там відбувається? — запитав він слабким голосом.

— Нічого, тату, зовсім нічого! — і вже йдучи вниз, вона тихо, але з гнівом, сказала Вільмі: — Не лізь до мене із своїм клопотом — геть, і сиди, де тобі сказано.

Вона відімкнула вхідні двері і зразу ж відступила: зграя синіх мундирів ринула повз неї і почала влаштовуватися в її будинку, наче у власному.

Тієї ночі вона не спала. Їй з Вільмою було наказано лишатися в кімнаті судді. Оце і вся була тепер її територія. Вона скрутилася на канапі. У місті палахкотіли пожежі. Вона бачила їх, спостерігаючи відблиски на стелі. Тепер думала, що їй пощастило, оскільки саме її будинок обрали за квартиру для штабних офіцерів. Вони ввічливо порадили їй піти нагору і сидіти там, тож вона таки мала надію, що, коли вони заберуться звідси, — Господи, поможи, щоб забралися скоро — будинок не постраждає від їхньої присутності. Проте вона цілісінький вечір чула регіт і нескінченну біганину. Гупали чоботями внизу так, що дзвеніла карафка у неї на столику. А ще смерділо куриво.

Гнітюча присутність чоловіків знесилила її, хоча то було знайоме відчуття: огидна жіноцтву тваринність, яка здавалася ще образливішою через те, що вони не усвідомлювали її. Вона так почувалася навіть у дитячому віці, коли її брат Фостер приводив додому своїх друзів. Навіть Фостер, любий Фостер все життя тіснив її. Здавалося, він займав більше простору, ніж йому треба. Його потреби були надзвичайні, зрештою потреби їх усіх. Це було ніби жити з дикою звіриною — вони демонструють тобі свої джентльменські манери, а самі на тебе так дивляться... І це ж вони розпочали війну. Жінки не мали діла з війною. Вони не гасають верхи, розмахуючи шаблюками та горланячи про честь і свободу.

Проте вона не вірила, що війна може зруйнувати звичне для неї життя і вкинути її в постійний стан непотрібності, аж поки, раптово підвівшись із канапи, усвідомила, що таки може. Що її лякало? Імовірно, зараз була друга чи третя ночі. Вогонь у каміні вже згас, внизу було тихо. Охолоджену кімнату освітило лишень місячне сяйво. Вона підійшла до батькового ліжка. Він тихо лежав на спині. Проте його щелепа відвисла, обидві руки були стиснуті в кулаки над ковдрою. Вона доторкнулася до його щоки, яка виявилася сухою й холодною.

— Вільма, Вільма, — несамовито зашепотіла вона, начебто боячись розбудити батька. Дівчина спала на підлозі біля ліжка. Емілі почала трясти її. — Прокидайся! Прокидайся!

Емілі побігла сходами і далі на вулицю міста, яке не впізнала. Намети у кожному подвір’ї на кожному моріжку були наче зуби, що раптом прорізалися з землі. Присок від вогнищ, на яких куховарили солдатський харч, забарвив червоним місячне сяйво. Коні були прив’язані до ліхтарних стовпів. Вона почула дивну музику і, наближаючись до майдану перед Капітолієм, побачила танцюючих зі смолоскипами. Військовий оркестр у незастібнутих мундирах забезпечував веселу музику, граючи на кларнеті, трубі та флейті.

Виявилося, що то були раби, жінки та діти, які танцювали колом, тримаючись за руки. Прапор янкі майорів над куполом Капітолію. Банкноти Конфедерації стелилися по землі, наче осіннє листя. Із вікон державної бібліотеки Джорджії вилітали книжки, які внизу ловили солдати. Вона почула вереск жінки, що долинав із темряви в кінці алеї.

У будинку доктора Стівенса було темно. Вона посмикала за дверну ручку, вдивляючись у вікна. Потім побігла на задній двір. Стайня виявилася порожньою. Не було більше доктора Стівенса. Не було більше Мілледжвіля. Вона не знала, що їй далі робити, і побігла. Побачивши яскраве світло, вона кинулася в той бік. Двір позаду однієї з солідних міських кам’яниць був освітлений смолоскипами. Там стояв ряд білих фургонів, поблизу яких — мули з мордами у мішках із зерном. Вона почула стогін і прослизнула між двома фургонами, поглянула, що там позаду. Солдат, якого медсестри підняли на ношах, підвівся на один лікоть і, вискаливши зуби, усміхнувся їй. Його мундир був просотаний кров’ю. А на землі за воротами складу було щось, від чого вона певний час не могла відвести очей. Вона відмовлялася вірити в те, що бачила, — слизьку купу відтятих людських рук та ніг.

Ліхтарі всередині так яскраво світили, начебто весь склад палав у вогні. Біля столу стояв військовий хірург із командою медсестер. Обертаючись, він глянув на неї, насупив брови і щось пробурмотів. Цієї жахливої миті він назавжди відбився у пам’яті Емілі. Низького і справної статури чоловіка, здавалося, не зворушувала кривава різанина навколо. Він був у гумовому фартуху поверх мундира, а в руках тримав скривавлену пилку. Мав густі брови й очі, що виглядали з-під них, були блідо-блакитного кольору. Їй здалося, що ті очі були сповнені болю, який відбивав її власний. До неї підбіг медбрат.

— Міс, вам сюди не можна, — сказав він, повертаючи її до дверей.

— Нам потрібен лікар, — сказала Емілі. — Мій батько — суддя Томпсон, з ним щось страшне. — Промовивши це, вона почала задихатися. Вона знала, що те страшне означало, що її батько помер.

Як полковник, Рід Сарторіус, був вище чином, ніж інші офіцери, які розквартирувалися в будинку Томпсона. Він наказав їм вибратися звідти кудись інде.

Старий і справді віддав Богові душу. Проте було якось незвично бачити смерть старої людини. Обличчя на подушці сліпо дивилося вгору, буцімто він уже розпочав свою небесну подорож. Із заплющеними очима його ніс здавався більшим.

— Я міг би допомогти з труною, — звернувся Рід до міс Томпсон, сумно усміхнувшись. — У нас є все. Ми задовольняємо всі вимоги.

Емілі страшенно зворушила люб’язність військового хірурга. Хоча водночас вона розуміла, що на неї чекало.