Розділ «Марш до моря»

— Шо-то тут неправильно, якщо за барабанщика не білий хлопець, — сказала вона, звертаючись до Кларка.

— Тобто?

— Я надто гарна для того, щоби бути барабанщиком. Адже я — не біла, хоч і білошкіра.

— Перл, врешті-решт чорношкірим треба буде повертатися. Це наказ-інструкція від генерала Шермана. Ти ж не хочеш повертатися, правда?

— Ти ж спалив будинок, забрав харчі. То куди ж повертатися?

— Отож бо. Коли ми виграємо війну, влада створить закони, які дозволять надати землю звільненим рабам. Проте якщо вони зараз ітимуть слідом, то це буде забагато ротів годувати. Ми можемо взяти у військо молодиків, а от щодо жінок, дітей і літніх людей, то їх прийдеться лишити на узбіччі. І тоді як із ними? Отже, це найкраще, що ми можемо зробити.

— Ну і дівчинка так само не згодиться для стрілянини.

Кларк сам собі дивувався, як легко він міг порушувати накази.

— Ти можеш бити в барабани, коли ми маршируємо, — запропонував він. — До того ж тобі дозволятиметься їздити у фургоні, коли ми шукаємо провізію.

Перл це не переконало. Їй здавалося, що найкраще, що вона може зробити у даній ситуації, це залишитися із Джейком Ерлі та іншими. Така перспектива не втішала. До того ж, вона не могла збагнути, звідки взялося таке відчуття. Адже вони ніколи не були приязні до неї. Та, з іншого боку, було б неправильно, якби їх відіслали назад, а її лишили в таборі. Їй подобалося, що вона в центрі уваги. Звісно, раніше цього не було — увага до неї прийшла разом зі свободою. Проте тепер вона думала про плантацію, поля якої так любила. Вона знала кожну п’ядь того місця, де прожила все своє життя. Вона знала кожен струмок, кожен камінь, кожен кущик. Але над усе її хвилювало те, що всі забудуть могилу її матері, бо нікому буде доглядати за нею чи просто навідатися. Бараки рабів вціліли. І якщо вона була вільною, чи не було їй вільно повернутися, якби вона схотіла? І голодувати, якби вона схотіла? Бути знову рабською дитиною Джона Джеймсона, якби вона схотіла?

З такими думками Перл сіла біля вогнища у новій уніформі, приєднавшись до вечері чоловіків. Їй дали бляшану миску зі смаженою курячою ніжкою, солодкою картоплею, кукурудзяним хлібом та кашею. Це саме по собі мало би переконати, проте в цю мить із темряви з’явилися Джейк Ерлі з однооким Джубалом Семюелом. Їх супроводжували двоє рядових із зарядженими рушницями.

— Ісусе, що б це означало? — вигукнув сержант Мейлоун.

— Та ми ж зовсім не шпигуни, — озвався Джубал Семюелс.

— Ми тільки шукаємо ось цю дитину, — сказав Джейк Ерлі, вказуючи на Перл.

— Оце я і є, — підтвердила Перл.

— Якщо ти знаєш Біблію, міс Порл, ти маєш пам’ятати про ту Єзавель. Тобі краще піти з нами, — сказав Джейк Ерлі.

— Я не є Єзавель.

— Я бачу, шо ти сидиш тут із цими солдатами. Твій білий татусь зробив тебе білошкірою, щоб тобі легше було грішити. То краще йди до гурту зі сваїми людьми, бо інакше станеш для армії Єзавеллю, як от твоя мати була для Хазяїна Джеймсона.

Перл поставила свою миску і підвелася:

— Моя мама, вона — бідолашна рабиня, як і ти, Джейкобе Орлі. Але з теплою і доброю душею, а не з тим, шо в твоєму серці — холодний лід. Вам ніколи не було діла до Порл: ні тобі, Джейкобе, ні тобі, Джубале Семюель. Жодному з вас! Весь оцей час тіки Роско дбав про мене. Як батько за дитину. Приносив мені з кухні шось поїсти, коли я була голодна. Та ви ніколи не ставилися па-людськи до мене, сер, ні тоді, ні тепер.