Розділ «Марш до моря»

Кларк звернувся до двох солдатів: відведіть цих чоловіків туди, де їм належить бути.

— Ніхто і ніколи не займе Порл! Коли була мала, то брат спробував. О так! Я підняла своє кістляве коліно і вдарила туди, шо там у нього було. От і все! І з того часу ніхто! Ви чуєте цю дівчину, містере вільна людина Джейкоб Орлі? І з того часу ніхто! І я вам не Єзавель, — закричала вона.

Таким чином Перл прийняла рішення. Якраз тоді, коли вони марширували через Мілледжвіль, вона вже виконувала обов’язки барабанщика для Кваркового загону і била в барабан у такт крокуючим, хоч дехто з них посміхався. Вона дивилася прямо перед собою і тримала рівно плечі. Перл знала напевно, що білі люди дивляться із своїх вікон. І ніхто з них не здогадувався, хто ховається під формою хлопчика з барабаном.

На схід від Мілледжвіля погода змінилася, та й місцевість ставала болотяною. Страшенний дощ поливав карликові пальми і періщив по багнюці. Сапери намостили дорогу колодами, штахетами від парканів та зрізаними деревцями. Фуражири Кларка, які рухалися в авангарді, перші перейшли наплавний міст через річку Оконі. Далі дорога йшла вгору, земля затверділа, дощ ущух. До Сандерсонвіля вони рушили перші, обігнавши армію. Кларк планував добряче «почистити» місто і зачекати там. Він мав тридцять вершників, шість фургонів і стільки ж в’ючних мулів.

З карт Кларк знав, що здобуток у районах на схід від Сандерсонвіля і аж до Саванни буде поступово зменшуватися, адже тамтешні землі годяться хіба що для вирощування рису. І як, скажіть заради Бога, армія лущитиме рис? Його фуражирську команду в полку хвалили, до того ж у нього із взводом лейтенанта Генлі було щось на зразок змагання.

На повороті за чверть милі на захід від міста він наказав зробити зупинку. Сержант Мейлоун під’їхав порадитися. Це було щось імпозантніше, ніж просто плантація. За верхівками дерев вони бачили церковну дзвіницю, а також дах громадської будівлі, ймовірно суду.

Смеркалося. Кларк не чув запаху диму і не бачив ніде світла.

— Сержанте, візьміть із собою двох солдатів. Пішки та не по дорозі. Розвідайте, що там відбувається.

Розвідники пішли, Кларк залишився чекати. За ним у сутінках тихо скрипіла шкіряна упряж, дихали й пирхали коні. Кларк поїхав назад, Перл була в задньому фургоні. Вона сиділа на передку біля погонича. Вона зиркнули на нього з темряви очима, які начебто випили усе світло, невидиме для нього, але доступне лише їй.

Він поїхав уперед, щоб зустріти розвідників. Мейлоун доповів, що в місті все спокійно, вулиці — безлюдні, хоча в будинках світиться. Говорячи, він не дивився Кларкові в очі, а втупився в землю, що Кларк витлумачив, що, на думку сержанта його, Кларкова, поведінка личить хіба що доброзвичайному інтелігенту з Нової Англії.

І якщо це те, що думав Мейлоун, то інші думали так само. Лягав туман. Кларк наказав вийняти рушниці з чохлів. І загін рушив до Сандерсонвіля.

Коли розпочалася стрілянина, погонич останнього воза під’їхав до перехрестя на околиці містечка. Отже з криком і лайкою він спромігся повернути переляканий запряг. Перл із передка полізла в фургон і стала дивитися назад. За ними немає нікого. Вона почула крики. А потім побачила, як у миттєвих спалахах мушкетних пострілів з коней падають вершники. Погонич шмагав мулів, і віз продовжував котитися. Перл стрибнула, і впала на руки та коліна. Вона дошкутильгала до кущів, де і присіла.

За мить повз неї промчали двоє коней без вершників. А за хвилину троє чи четверо північан, потім іще двоє на одному коні. Пізніше вона вже не могла перелічити, скільки їх там ще було. Перл молилася, щоб лейтенант нікуди не подівся.

Кларк не зміг би відступити, навіть якби і помислив про це. Він ні про що не думав, а лише намагався однією рукою тримати вуздечку свого переляканого коня, а другою зі свого Енфілда стріляв в усе, що рухалося. Сержанта Мейлоуна зарубали шаблею. Крики інсургентів перетворили їх на верескливих привидів у тумані, диявольських примар, які то з’являлися, то зникали. Кларк також кричав. Він не відчував страху, доки стріляла його гвинтівка. По тому він опустив голову і, наче жокей, припав до шиї коня, намагаючись спрямувати його вперед, байдуже в який бік. Та його кінь ступав по тілах і зрештою перед ним виросла стіна з коней і вершників. Випроставшись, він відчув, що до його потилиці приставили пістолет і почув, як звели курок. Він завмер і начебто цим дав наказ спинитися. Поступово галас ущух, і все, що він тепер чув, це — важке дихання людей і коней.

Рядовий Толлер, той самий товстун-піаніст, допоміг йому зняти гімнастерку й одірвав рукав його спідньої сорочки, щоб зробити джгут. Досі він не розумів, що стікає кров’ю від кульового поранення руки.

Десь із десяток солдатів були з ним у камері. Він не уявляв, скільком його людям пощастило врятуватися, а скільки загинуло. Він вважав, що Перл загинула теж. Він занапастив її, керуючись егоїстичними та аморальними імпульсами. Його горлянку стиснули муки совісті. Він завжди вірив у здоровий глузд, контролюючу силу свого життя. Впевнений у своїй вірі, він попав у полон якихось чар, природу яких не міг збагнути. А тепер вона мертва.

Рядовий Галліс через кожні декілька хвилин хапався за віконні ґрати і підтягався до вікна. Він сповістив про те, що назовні стоять двоє вартових. А ось іще підійшли люди, перемовляються між собою. Хтозна, чи то солдати південці чи цивільні.

— Сер, а що вони зроблять з нами? — запитав Толлер.

— Ми — військові полонені, — відповів Кларк. — Вони доправлять нас до одного з їхніх бісових хурдиг. — Кларку хотілося сподіватися на краще. — Ми чули, така каталажка існує в Мілені, — сказав він. — Це якраз там, куди наше військо прямує. Нас відправлять у Мілен, а за кілька днів наші захоплять його, і ми повернемося в наші лави.

— Тепер їх більше, — повідомив Галліс. — У них у всіх рушниці.