Розділ «Марш до моря»

— А ось і вони, хлопці, — оголосив хірург.

Бобі Бразіл спер свою рушницю на колоду і визирнув крізь віконце. Справді, ось вони йдуть, вороги; дивно було, враховуючи їхні наміри, захоплюватися гарним порядком їхнього просування, їхні лінії наступу були рівні, кінні офіцери вимахували шаблями, прапороносці тягли знамена, що лопотіли на вітрі, вони волали свою поганську ребівську бойову пісню, від звуків якої у Бразіла волосся на потилиці ставало дибки. «Та де ж вони усіх поназбирали, цілу армію, — бурмотів Бразіл». — «Вогонь!» — крикнув сержант, і Бразіл вистрілив, як і всі решта, так що його вуха оглухли від залпу. У вогні та диму було видно, як солдати валяться на землю, але атаку це не зламало, вони продовжували йти вперед, і він краєм ока бачив, що вони наступають і з флангу також, це було схоже на довжелезну переливчасту стрічку миготливого вогню; кулі впивалися у колоду, рикошетом відбивалися від неї, аж раптом просто перед ним виріс ребів офіцер, його кінь ставав дибки, він повернув його, а потім дав знак своїм підтягнутися; його широченна квадратна спина була просто перед очима Бразіла, наче подарунок долі. Як надзвичайно прикро знищувати такого кремезного незворушного вершника, знищувати людину всього лишень легеньким натиском пальця. Але вони уже досягай барикад, і Бразіл, настромивши на одного з них багнета, не міг витягти його з тіла хлопця, так що кинув рушницю, застряглу в тілі, обернувся і побіг, перечіпаючись, помічаючи, що він не один такий, натиск не припинявся, не лишень він відповзав із лінії, волаючи на все горло. Він усе біг і біг крізь ліс, аж поки не опинився посеред резерву, де впав на землю, хапаючи ротом повітря, голосно віддихуючись та захлинаючись повітрям позаду рівної лінії вояків у синій формі, які сунули наперед, бо ж була їхня черга атакувати. «Щасти вам, хлопці, — думав Білі, — бо я такого жаху не пам’ятаю із третього класу під наглядом сестри Аґнес Анжеліки».

За дві милі звідси дорогою Перл чула бій, та й усі вони його добре чули, погоничі стояли вкупі й говорили між собою, офіцери ходили туди-сюди, коні скидалися та тоненько іржали із кожним гарматним залпом. За милю позаду неї поволі просувалися вози, а з ними — Альбіон Сімс, бурмочучи про себе «бум-бум-бум», ніби йому не вистачало справжніх звуків битви. Перл думала про Стівена Волша. Він так гарно справлявся з усім, що полковник-лікар довіряв йому так, як нікому іншому. Точно вже не мені. Не те, щоби вона хвилювалася за Стівена Волша, але просто їй лячно було випускати його з поля зору. Ось вона сидить у возі в Північній Кароліні на пронизливому весняному вітрі, а похід затримано боєм, що дало їй змогу відчути, наскільки вона не прив’язана ні до кого й ні до чого, навіть до злиденного життя на плантації. Просто дівчина, дівчина, яка вільна. А перед нею стелився такий неозорий порожній простір життя, ні на чому було зупинити погляд, нічим було втішитись. Усе, що вона там бачила, то це 12-ий номер, площа Вашингтон у Нью-Йорку. І коли вона попрощається із сумними людьми та вийде з дверей цього будинку, яким стане її життя, у якому напрямку їй іти, якою вулицею, з ким?

Вона розхвилювалася й не почула, як прокинувся Девід. Він вийшов і сів їй на руки, позіхаючи та потираючи очі.

— Ну, малий, ти точно умієш гарно поспати, правда? Чуєш, що там? Це — війна.

— Так, мем, чую.

— Вона тебе не лякає?

— Нє. Їсти хочу, — сказав він.

Вона дістала трохи сухарів із ящика з провіантом, віддала малому, і невдовзі він уже жував, розглядаючи їжу в руці, відкушуючи і знову вивчаючи її, як її меншає й меншає.

Перл вийшла на дорогу і стояла там, відводячи руки трохи назад за спину, аби розім’яти м’язи. Розв’язала стрічку, що тримала її волосся, підібрала його знову і зав’язала. З руками над головою вона лише зараз побачила двох офіцерів, що припинили балакати і пильно дивились на неї. Вона відвернулася, аби причепуритися, і подумала:

— Ну-ну, Стівене Волш, вертайся бігом назад, бо уже не ти один вважаєш, що я красива.

Коли війська Карліна обернулися й побігли, фланг Моргана розвернувся, вояки побачили, що їх атакують ззаду, хоч вони стояли готові до атаки спереду. Солдати стріляли вперед, розверталися і стріляли у зворотному напрямку. Генерал Дейвіс із Чотирнадцятого корпусу кинув у проріху бригаду резерву, пославши своїх хлопців у двох напрямках, а Г’ю Прайс обрав саме цей момент, аби покинути вище командування. Ігноруючи вигуки позаду, він продирався крізь бій, стрибаючи на кесони, вислизаючи з них та біжучи вперед, перечіпаючись через каміння, продираючи грудьми кущі, його довгий шарф волочився позаду нього, наче особистий прапор. Ніхто з його конкурентів не зміг би написати про те, що він оце зараз бачив на власні очі.

Земля ставала болотяною. Зараз він був у самій гущавині. Йому добре було чути стрілянину, він знайшов величезне дерево, видряпався на розвилку грубої гілки і всівся, звісивши ноги; сидів там, вдивляючись у дим, чуючи звуки битви, як власне серце: люди кричали і ричали, кулі цокали по колодах і камінню. Він справді відчував ті хвилі жару, що здіймалися від розігрітої зброї. Війна змінила погоду, вибілила день, їдкий дим пропливав повз нього, ніби душі померлих, що спішили на небеса. Лише у хвилю тиші в загуслому повітрі він відчув і зрозумів, що неправильно міркував про свою роль у тому, що відбувалося. Війна таки дістала його. Купа людей билася голіруч позаду нього, кидала одне одного на землю, витягувала ножі, багнети, вимахувала рушницями над головою, а їхній відчай вивергав із них такі звуки, які можна порівняти хіба що з акордами церковного органа. Він ніколи не був ближчим до війни, ніж зараз, а всі його репортерські навички до спостереження звелися до одного жахливого допотопного видива катастрофи. Це не була війна, як пригода, не була війна з певної причини, за ідеали чи моральні принципи. Це було, начебто за наказом Бога, сплелися нерозумні сили у відповідь на людську зарозумілість. А потім взагалі неможливо було думати, бо Прайс почув потворний свист гарматного снаряда і, затуляючи вуха, лише на мить спізнився усвідомити, що верхівка дерева летить просто на нього, розтрощуючи все на шляху.

Наступ ребів в одній точці справді вийшов на територію шпиталю. Купа вояків Союзу пробігла повз, зупиняючись лише для окремих пострілів у переслідувачів, й по тому рушала далі. За мить після того, як зникли сині мундири, з’явилися сірі. Примчав офіцер конфедератів, за ним — кілька супроводу з піхоти.

— Хто тут головний? — крикнув він.

Сарторіус вийшов з намету без капелюха, зі скривавленими руками, із фартухом, заюшеним кров’ю.

— Чого вам треба? — спитався він. На землі перед наметом лежало біля десятка поранених, а двоє уже померли.

— Вважайте, що ви в’язень, — сказав офіцер.

— Чудово, — відповів Сарторіус і повернувся до намету.

Офіцер спохмурнів, явно не знаючи, яких ще дій вимагає така ситуація. Дехто з поранених хрипів і зойкав. Він розвернув коня, лишив двох на варті і поїхав геть, а його люди дріботіли позаду.