Розділ «Марш до моря»

Колона розтяглася по дорозі назад, аж, здавалося, їй немає краю, до обрію простягайся ланцюжки возів, вишикувані по дорозі, а табори — по обидва боки в лісі. Пікети по флангах, там і тут визирали сніданкові багаття.

Стівен її обійми прийняв за ознаку довіри. Він відчував її груди, що притискалися йому до спини, і чув, як б’ється її серце. Чи то билося його власне? Цілі години минали, а він сприймав такий стан інтимності, не аналізуючи, просто живучи в ньому, нібито Перл просто тримала його за руку. Так природно було припускати: найгірше, що він може вчинити, так це виказати їй свої почуття — це б її злякало, збентежило. Йому не потрібно було говорити про них уголос, аби стверджувати їхнє існування, а вона знала, як він до неї ставиться. Вона знала про його почуття рівно стільки часу, скільки він мовчав про них.

Відтоді, як відкинув звичку до меланхолійної рефлексії, він дуже змінився. Ніколи відверто не говорив сам із собою про власне життя, просто живучи в ньому і не питаючи ні про що, просто жив, хоч і було воно підвішене на нитці у цих воєнних мандрах, із примарною смертельною загрозою. У ньому жевріла нова сильна віра в те, що вони з Перл Джеймсон житимуть і далі. Як це було неймовірно: ця дівчина стала організуючим первнем його життя. Але вони просто дружили. Він усміхнувся. Що робити, коли інша людина стає центром твого світу, як не пристосовуватись до її бажань, з якими уявленнями не жила твоя голова.

Мул дріботів собі далі, темінь посивішала, у лісах мандрували звуки людей і тварин, що попрокидалися, сосни вимальовувалися різкіше, і тепер здавалося, вони всотують у себе нічну темінь. Із першими променями сонця мул завернув за звив дороги і Стівен вказав на поле. Важко було помилитися стосовно того, де був табір полонених повстанців. У цих солдатів не було військових наметів або купи зброї, вони лежали просто на землі або ж сиділи, обхопивши руками коліна, — такий натовп зневірених мужчин Стівен бачив уперше. Фактично, і мужчинами з них були не всі — крізь лахміття та саморобну форму було видно: багацько з них були ще дітьми. Він почувався старим, дивлячись на них. По периметру табору стояло геть небагато пікетів, як свідчення дуже малої ймовірності, що ці сумні постояльці робитимуть спроби втекти.

Стівен і Перл спішилися, прип’яли мула до воза і без церемонії пояснення своєї тут присутності, не бачачи навіть необхідності шукати це пояснення, пішли до поля, аби походити поміж в’язнями. Варта знуджено дивилася на них, або позіхаючи у всі зуби, або киваючи: доброго ранку. Якщо тут і був хтось головний, він досі спав у тому наметі, біля стіни лісу на дальньому кінці поля.

Юність багатьох з ув’язнених підказала Перл, що вона на правильному шляху. Коли їх питали, хлопці розказували про генерала Гарді, що бився із Шерманом ще з часів Джорджії. Вони були бездоганно ввічливі, відповідаючи на запитання Перл, завжди додавали: «Так, мем, чи Ні, мем».

— Бідні тремтячі створіння, — прошепотіла Перл до Стівена, — бояться власної тіні. Їх покарано, бо ж наближається час, коли чорні матимуть платню за роботу в полі або ж білі фермери матимуть чорних за сусідів.

А потім, звісно, вона знайшла його, Джеймі, брата номер два. Він був сам, зібгався, охопивши себе руками, і дрижав, хоч і сидячи у плямі ранкового світла, а сонце на його обличчі висвітлювало худющі охлялі щоки, шкіру, поплямовану струпами і брудом під носом, і отупілі очі, обведені червоним, і волосся, відросле довше, ніж вона його пам’ятала, брудніше, більше не біляве, воно запеклося в грязюці.

— Братику номер два, — сказала Перл, — ох же ти й виглядиш. Та на тебе дивиця неможливо.

Він глянув на неї, не впізнаючи.

— Ти йдеш із нами. Давай, піднімайся.

Боротьбою було вже змусити його зрозуміти, чого вони хочуть. Стівен поставив його на ноги, і під збайдужілими поглядами інших ув’язнених його під руку провели до дороги. На цьому місці їх зупинила варта і сказала почекати, а з кінця поля скакав офіцер, розкидаючи по дорозі купки в’язнів. Він під’їхав, скочив з коня і наказав пояснити, що тут відбувається.

Стівен Волш віддав честь. Він бачив, що офіцер-лейтенант, без капелюха і напівзастібнутий, а з-під мундира звисають підтяжки. Незавидний то був обов’язок — охороняти військових в’язнів.

— Сер, — сказав він, — у нас наказ від полковника Сарторіуса з медичного відділу прибрати звідси хворих в’язнів.

Офіцер глянув на Стівенові нашивки Lapel insignia[18] та department caduceus[19], потім з голови до п’ят оглянув Перл. На ній був мундир військової санітарки, який їй дала Емілі Томпсон, і капелюх рядового, що, як на неї, мусив укріпити в думці, що вона військовослужбова.

— Чому ж це полковник віддав такий наказ?

— Цей чоловік хворий, — сказала Перл, — гляньте на його очі, на його шкіру. У нього заразна хвороба.

— Яка-яка хвороба?

— Я не хворий, — сказав Джеймі Джеймсон.

— Сер, — додав швидко Стівен, — у нього інфекційне захворювання — бешиха, що може мати смертельні наслідки. У таких випадках пацієнта ізолюють, аби він не позаражав нікого навколо себе лихоманкою. Така хвороба, бувало, косила цілі полки.