Розділ «Марш до моря»

— Дякую вам, — сказала Перл і повела мачуху до фургона, де поклала спати, давши їй настоянку опію, що її підніс Стівен з аптечки полковника Сарторіуса та з його дозволу.

Лишалося ще багато роботи, і минуло ще кілька годин, перш ніж Перл та Стівен мали змогу поговорити. Двір, досі яскраво освітлений смолоскипами та ліхтарями, зараз майже спорожнів. Медичний відділ облаштував групу з особливо тяжко поранених, яких під конвоюванням мали вранці відправити до крила генерала Слокума. Більшість поранених ребів мали лишатися тут, під наглядом полонених своїх офіцерів та провіантом, достатнім для того, аби годувати їх доти, доки офіцери не знайдуть якихось шляхів для їх поповнення.

— Стівене, — промовила Перл, — оці два хлопця, ніколи ж не можна було побачить одне без іншого.

— Які ще хлопці?

— Брати один і два. Мачусині справжні діти. Джон-молодший був старший із них. І де це щеня тепер, має бути тут? Думаю, швидше всього десь тут і він є, оцей Джеймі.

— Це ж чому?

— Ну, як вони служили разом, і Молодший лежить мертвий, де ж подівся Джеймі? Може, у полон втрапив.

— Ти зараз про мачуху думаєш?

— Боюсь, що мачуха не схоче жить, якшо так є.

— Ти розповідала мені, що вона ніколи особливо не опікувалася рабами.

— Ні-ні, того вона не робила. Їй було начхать, навіть не спиняла, як він, батько тоість, продавав сім’ї різним хазяям, не хапала його за руку, як бравсь за батога. Не була вона така погана як він, не кричала, не верещала, просто ні до кого їй діла не було. Слабка жіночка. Просто кльопала по своїм піаніні, а більше ніщо в світі їй цікаве не було.

— А ось зараз горе її теж навідало.

— Стівене Волш, чи не поможеш мені знайти, де вони тримають тих, що забрали у полон.

Він кивнув.

— О Господи. Ну і що ти робитимеш, як знайдеш?

— Не знаю.

— Ти що, не втомилась? Я — дуже. Давай пошукаємо, де можна притулити голову. Поговоримо про це зранку.

До будинку вони йшли, тримаючись за руки. Перл озирнулася за дорогу.

— Це так дивно — вона усю дорогу в поході турбувала мертвих, аби знайти сина, і ось, вона знайшла його, — сказала Перл.

Перл збудила його перед світанням, і вони виїхали на мокру дорогу на неосідланому мулі. Вона обійняла Волша за стан. Не спали лишень птахи, співаючи у боліттях, тінями пурхали через дорогу, такі стрімкі, що навіть не можна було розгледіти їхнього кольору. Перл знала пташиний спів у Джорджії, але цей був для неї новий. Вони співали не лишень мелодійніше, але м’якше, цвірінькали так, ніби добре знали про жахливу війну, що точилася навколо.