Розділ «Марш до моря»

Сарторіус болісно ставився до питання рабства, інакше він би не прийняв призначення до армії Союзу. Проте як європеєць із медичним ступенем, здобутим у Геттінгенському університеті, він від самого початку відчував себе осібно. Якщо й була якась компенсація дикості цієї війни, то це багатюща медична практика. Припливи крові, припливи нещасних випадків пришвидшували темпи навчання. Очевидно, він єдиний розцінював американську громадянську війну як можливість попрактикуватися.

Втім, хоч Сарторіус і вважав себе пристрасним гуманістом, він визнавав, що люди почасти таким його не сприймають. Тут, здавалося, існувала якась природна межа між ним і американцями, в тому, як вони поводилися, у їхніх стосунках. Він поводився трохи заформально, звісно це не була демонстративна поведінка, а вони говорили про його зарозумілість. Він рідко усміхався, а вони думали, що зацікавленість у його світлих очах — це лише інтерес натураліста до комах. Він був упевненим у собі чоловіком гарної статури, який полишив європейську цивілізацію для того, аби вирватись з її полону. Як і всі інші, він прибув до Америки в пошуках свободи. Проте американцям чогось бракувало, можливо, відчуття людської совісті, і це було трагічно. Саме це відчуття керувало його бажанням займатись наукою ще зі шкільних часів. Бо, якщо не триматись науки, лишається відчай. Вранці, щойно розпочався дощ і почав ляпотіти та стікати цівками по фургону, він згадав про Ельбіона Сімса, і йому стало цікаво, чи існує певна подібність між їхніми розумами, ніби щось відтяло також частину і його мозку, мозку Сарторіуса, що змусило його зараз шукати лише знань, не замислюючись про наслідки.

Але чи відтялося ще щось? Цими днями він менше думав про Емілі Томпсон. Він відчував, що згадки про їхні розмови, її високий розум, шляхетність, інтелігентність, гідну її роботу з ним, м’яку музикальність її південного говору, її рухи, відчуття, коли тримав її в обіймах, — усе це проступало зараз менш виразно. Його злість теж зникала. Поступово, думав він, його згадки про неї геть зблякнуть або ж зітруться настільки, коли більше не буде боліти.

— Вони стріляють у мене, — казав Ельбіон Сімс. Його очі панічно розширились.

— Ні, Ельбіоне, це просто дощ.

— Дощ?

— Так, по нашому маленькому дашку лупить шалена злива. А полотно тріпотить на вітрі. Це дуже страшно звучить, згоден з тобою.

— Як ти назвав мене?

— Ельбіон. Так тебе звати.

— Моє ім’я?

— Так.

— Як мене звати?

— Ельбіон Сімс. Ти забув?

— Так. Я забув. Про що я забув?

— Вчора ти знав, як тебе звати.

— А це вчора?

— Ні.

— Я забув про вчора. У мене голова болить. А що це болить?

— Твоя голова. Ти сказав, вона болить.

— Болить. Не згадаю. Я промовлю слово і не пам’ятаю його. А чого я сказав, я не пам’ятаю?