Розділ «Марш до моря»

— Слова.

— Так. От тому в мене й голова болить. Тепер завжди болить. Ось що болить. А хто, ти казав мені, я був?

— Ельбіон Сімс.

— Ні, не пригадую. Немає згадок. Так зараз уже завжди.

— Плачеш?

— Так. Бо так тепер завжди. Що я щойно сказав?

— Тепер це буде завжди.

— Так.

Ельбіон, залитий слізьми, тримався за свій поручень і кивнув. Потім обернувся назад і вперед, назад і вперед.

— Тепер так уже буде завжди.

«Мій бідний хлопче, для нас усіх отак буде завжди, — подумав Рід. — Правда, тобі пощастило ще менше».

Ззовні дощ посильнішав. Але потім до нього дійшло, що це грюкотить кавалерія, яка проїжджає повз них.

Кілпатрік, їдучи зі своїми військами дорогою до Евересборо, перетнув річку Кейп Фір і відкрив вогонь. Він був готовий до бою і надто злющий цими днями. Його люди звикли: він любить підперчити настрій перед боєм, але тут радше йшлося про темну засліплену лють, яка могла падати й на їхні голови, і дехто вже відчув це на собі. Коли генерал віддавав накази, здавалося, що вітер і дощ з переляку оминають його. Накази ніби вистрілювали просто в небо.

Розвідувальні війська вислали наперед, аби викрити сепаратистів. Вояки спішилися й пішли широким ланцюгом, прочісуючи ліси по обидва боки дороги. Ґрунти тут були підступні — м’які й піщані. З лісу почали стріляти. Лейтенант Оукі, командир загону, припав до землі і сфокусував бінокль: побачив добре зведені загорожі із колод та піску. Порскання енфільдів сказало йому про те, що це не просто загін кавалерії. Вояки бігли вперед, пригнувшись супроти вітру, вгрузаючи в болото, що хапало й одразу засмоктувало їхні чоботи. Холоднючий дощ хльоскав по їхніх обличчях. Дульний вогонь ворогів видавався лейтенанту Оукі іскрами, що освітлюють шлях. Зараз вони вже всі лежали на землі, роздратовано шмаляючи по лісі. За мить ворожа артилерія спустила зі швори двадцятифунтівки, їхні снаряди свистіли в польоті. Лейтенант пригнув голову і втиснувся в грязюку. Від вибуху позаду кричали люди. Кричав і полковник, який їхав уздовж їхньої лінії, аж раптом його жеребець спіткнувся і впав. Полковник якраз вчасно вислизнув із сідла, бо кінь втрапив просто в трясовину. Він безпорадно дивився, як настрашена тварина борсалася в багнюці й поволі тонула, очі її були сповнені жаху, голова трусилася, наче кролячі вуха. А потім тварина просто зникла, багнюка проковтнула її із жахливим чавкотом.

За двадцять хвилин надійшов наказ відступити, і солдати оговталися, вже перетинаючи власні укріплення, зведені нашвидкуруч за наказом Кілпатріка. Основним завданням зараз було втриматися й оцінити сили ворога. Кавалерія відступила до вигіднішої позиції, де генерал скомандував укріпитися, і вже невдовзі сотні солдатів вкопувалися в землю, укріплюючи окопи деревиною й кущами. Та це було безнадійне зусилля, бо ж багато ворожих солдатів покинули свої позиції й підійшли ближче. Стрілянина була просто пекельною. Лише з відчаю сили Кілпатріка тримали оборону. Ребів відкинули, союзники виставили пікети, і бійня тривала.

Кілпатрік вислав кур’єрів до генералів Шермана та Слокума. Він доповів, що натрапив на одну, можливо, дві дивізії ребівської піхоти. Це мали бути сили Гарді. Кілпатрік просив вислати дві, ба навіть три дивізії піхоти, аби укріпити свою лінію і мати достатньо людей, щоб обійти ворога з флангу. Він також вимагав важкої артилерії з більшою дальністю, ніж у ворога.

Під час останньої атаки ребів, перед тим як посутеніло, знервовану кавалерію врятував підхід піхотної бригади з Дванадцятого корпусу генерала Слокума. Як запала ніч, вогонь припинився. Обидві сторони зачаїлися, розбили благенькі табори вогкої березневої ночі. Союз навіть не розпалював вогнів. Вояки гризли сухарі, кляли ребів, погоду, війну й загорталися у свої ковдри, прикриваючи шапками обличчя, аби хоч у такий спосіб вберегтися від дощу, і намагались заснути. Було вислано людей, аби принесли вбитих і поранених, за милю чи дві від лінії битви виїхали санітарні вози, а у випадково надибаних фермах влаштували польові шпиталі.

На світанку наступного дня реби знялися з лінії і послали піхотинців в атаку, і все, що відбувалося вчора, тепер видавалося незначною сваркою. Як тільки піднялося сонце, ослаблі й сірі від стуманілих боліт, піхотинці Слокума кинулися на атакувальників і швидко зрозуміли, що їм загрожує оточення. Реби виливали свій гнів. Ще одна дивізія прибула на місце, укріпили фланги, і війська продовжували тримати позицію. Битва ставала запеклішою, вогонь уже не припинявся, але коли артилерія Союзу почала поливати вогнем повстанців із далекобійних гармат, ініціативу перехопили федерали. Шерман у цей час перебував далеко від поля бою, сидячи біля свого намету в сосновому гаю, куди подеколи долітала картеч різного розміру, обмірковував свої тактичні ходи, а його штаб вишикувався поруч, готовий передавати його накази. Він, здавалося, дивним чином абстрагувався від події і майже без емоцій припускав, що ціла лінія Союзу має зсунутися через правофланговий маневр, аби отримати підтримку однієї з піхотних бригад Слокума. Полковник Тік швиденько перевів це побажання у чіткий наказ, із яким крізь дерева поскакав кур’єр.

Рядовий Бобі Бразіл, який провів певний час у військовій в’язниці ще в Колумбії, після того як його випустили, дізнався, що сто другий нью-йоркський полк пішов без нього. Йому це видалося трохи безсердечним, зважаючи на рівень його відповідності найвищим стандартам полку в тому, що стосувалося веселих пиятик, а його досягнення в цій царині були визнані навіть іншим католиком рядового складу, вічно правильним Стівеном Волшем, і його сповнила єзуїтська пристойність. Переведення Бразіла до полку Дачес Каунті, Нью-Йорк, який складався в основному із занудних фермерських синків, видавалося йому особливо неприйнятним зараз, коли він валявся поміж них у болотяній грязюці під Евересборо, чекаючи наказу атакувати, щоб одразу потрапити до раю, де б Господь перекинувся з ним парою слів, після чого — ще одне переведення, цього разу — у вічність.

Та коли прокричали наказ, пролунав постріл, він скочив на рівні й побіг уперед, волаючи, як і решта навколо, перестрибуючи через тіла та боковим зором відстежуючи оті жовті калюжі піску, що проковтнули б його як крихту, якою він, зрештою, й був. А хіба та гарнюня ірландочка в Колумбії не казала йому, що він таки ласий шматочок, так би й з’їла його.