Розділ «Марш до моря»

— Цікаво, який я на смак? — спитався він тоді.

— Як здобний горіховий пиріг, — відповіла дівчина, — із начинням солодкого крему.

Боже поможи йому, коли він тільки туди дістанеться, якщо й не думати про повстанські кулі, то його груди вже точно вибухнуть від цієї біганини. Він всмоктував у себе повітря великими свистячими ковтками, відчував дощові краплі у роті, а потім, дякувати Господу, щось підкинуло його в повітря, коли хлопчина перед ним упав мертвий, і він зачепився об нього, пролетів через мертве тіло і врізався у багно, хапаючи ротом повітря, а дощ лупив його в лице, і він вдивлявся у темінь дня, відчуваючи, як багнюка ллється по спині, затікає в штани і за комірець, і навіть поза вуха — жива повзуча істота. Можна було б лежати тут вічність, захлинаючись повітрям, але там була грязюка, і чоботи тупотіли довкола його голови, заляпуючи його бризками, закидаючи його грудками бруду. Боже милосердний, бути затоптаним чобітьми цих тупих хлопів-дачесів. Він підвівся, його штовхнув солдат, який пробігав повз, розвернувши праворуч, ось попереду земляні укріплення, й вороги там, це ж вони їх звели. І ось він уже біжить у гурті, переслідуючи втікачів ребів, дехто з них падає на коліна і здіймає руки догори, а він із презирством штрикає їх багнетом, як справжнісінький убивця, аж поки його багнет не вгрузає в одного з них, так м’яко проходить, ніби той взагалі не має кісток. Він запам’ятав вираз обличчя того хлопця, але зараз просто спихнув тіло бідного хлопа чоботом із вістря і продовжував бігти, переслідуючи ребів із рушницями, які покидали зброю й утікали до лісу, то зникаючи, то з’являючись між деревами, а він важко тупав за ними, волаючий злий дух із промоклою рушницею, нездатною стріляти, аж поки його багнет якось не застряг у стовбурі сосни. Він намагався висмикнути багнета, і його ніздрі раптом заполонив запах живиці, що його підживило, і вони взяли укріплення ворога.

Та після них була друга лінія і гучніша битва. Реби перегрупувалися; коли запала ніч, вони взяли друге укріплення і вийшли на третю лінію, цей уступ було гарно укріплено деревиною, він простягався впоперек маленького звиву дороги до Евересборо, з одного флангу — Кейп Фір, а з другого — Блек Крік. Нарешті позиція видалася непрохідною, бо фланги ребів захищалися з одного боку водою, а з іншого — кавалерією Гемптона.

— Ці люди показали сьогодні трохи більше, аніж було можливо, — сказав Шерман того вечора. Він вивчив свої карти та з генералом Слокумом, а також тепер смирним Кілпатріком опрацював нову інформацію і з’ясував, що стоять прямо перед силами Гарді, які налічували приблизно десять тисяч. Шерман прикидав, чи Гарді не зробить відволікаючої атаки на Ролі.

— Те саме, що провело крило Слокума дорогою до Евересборо, але він радше просто утримуватиме позиції, аж доки не прибуде генерал Джо Джонстон із купою своїх людей. Якщо Джонстон марширує від Ролі, він уже в курсі, що я прямую на Голдсборо. Усе ці кляті газети, — пробурмотів Шерман. — Джо Джонстон читає їх, будь-хто їх читає, що б я не робив, щоразу, начебто мочуся під деревом, — ця новина облітає світ.

Полковник Тік зрозумів, що його генерала глибоко вразила недооцінка сили повстанців під Евересборо.

Увечері Шерман зі штабом поїхав до фронту. Дощ нарешті перестав, і в стигнучому вологому повітрі їм було добре чути волання поранених на полі. Команди санітарів виносили їх із темряви, а санітарні вози розвозили по тих фермах, які відвели під польові шпиталі. Приносили й ребів, Шерман відзначив про себе, які вони юні й погано вдягнені, багато хто без черевиків та чогось схожого на форму. Він здійснив об’їзд ферм і втішав поранених, які чекали на операцію, обіцяв написати рідним тих, які знали, що вмирають. Тік записував імена. Це все дуже пригнічувало, і Шерман вертався до табору мовчки. У битвах цими днями він втратив біля вісімдесяти вбитими та чотириста сімдесят сім пораненими. А все ще треба було взяти третю лінію оборони повстанців. Це вимагало прямої атаки, яка значить — ще більше поранень і смертей. У цю мить Шермана струснула непевність у власних силах. Наступного ранку він підбадьорюватиме себе: ну що ж, дядьку Біллі, якби не злети та падіння, то яка ж це війна? Джо Джонстон напевне так не схибить, атакуючи тебе просто тут, маючи річку Ньюс у себе за спиною. З того, який вигляд мають його хлопці, а ти їх учора бачив, його військове знамено склепане із ганчір’яних мішків, що лишились на Півдні. Ти підеш до Голдсборо, а якщо по дорозі трапиться Джонстон, тут йому буде гаплик.

Проте Шерман не міг заснути. Він вийшов з намета і стояв на невеличкому горбку, дивлячись на дорогу в напрямку Евересборо, де між деревами сяяли вогнища таборів ребів.

Але лише по тому, як сепаратисти запалили й погасили вогні, і лише зранку, коли перші загони було вислано до їхніх укріплень і вони побачили їх закинутими, аж тоді генерал Шерман дозволив собі легенько всміхнутися.

Метті, чиє волосся зараз було розпушене і спадало на спину, покинула доглядати за вояками на койках, які чекали на лікарів за дверима ферми, і вийшла у прохолодну вогку ніч, аби подивитися на померлих. На цій фермі трупи поскладали на передньому дворі, а через дорогу солдати копали їм могили. Перл більше не ходила з нею, відколи мачуха вперше провела такий ритуал, це було те, чого всі від неї чекали; де б не трапилася нагода, Метті Джеймсон проходила поміж тілами, що чекали поховання, та видивлялася між них своїх синів. Якщо не знаходила, все одно заливалася слізьми, кусала пальці, трусила головою, можливо, тому що тут не було мами для цих хлопців, яка б голосила за ними.

Перл здавалося, що Метті ніколи не побачить жодного із братів, що полягли мертві, бо це ж така величезна війна, і якщо їх уб’ють, шанси Метті на них натрапити надзвичайно малі. Перл не переймалася б, аби братів убили, просто їй не хотілося, аби мачуха знайшла їх, бо вона була бідна надламана жінка, у якої із головою було не все гаразд. А тепер, коли з ними їхав маленький Девід, Перл бачила, як із неї струменить материнська любов, любов тих часів, коли в неї було маля, яке не могло без неї існувати.

Перл знала брата одного і другого, як зіпсутих хлопців, що знічев’я жорстоко поводилися з рабами; Джон-молодший був такий собі бичок, а маленький Джеймі постійно чіплявся до всіх і все винюхував, вона знала, що вони підглядають за жінками, які купалися у затоці, чинили інші погані речі, приміром, тягали їжу з кухні і скидали провину на чорношкірих. Одного разу, коли тато відшмагав одного з хатніх рабів — це був Ернест Хокінс — найсильніший та найсвавільніший з усіх — і шмагання скінчилося, а Ернест валявся на підлозі, прив’язаний за руки до паркана, із пошматованою спиною, саме ці хлопці принесли сіль і втирали йому в спину. Їх ненавиділа вся плантація. Навіть Роско, такий ніжний і добрий, що ніколи й лихого слова не промовив, навіть він ходив бурмочучи, що колись візьме цю справу до рук. Перл уміла тримати братів на відстані без особливих проблем, але зараз згадала думку, яка крутилася їй у голові ще тоді: коли вони виростуть, а вона так само, що вона робитиме, особливо як помре батько і вони лишаться її володарями. Ця думка змушувала її плакати, хоч Роско їй казав: «Міс Перл, якщо дойде до цього діла, Роско приб’є їх ще до того, як пальцем поворухнуть, і помре Роско щасливим чоловіком, знаючи, що на нього точно чекає рай».

Але тепер у будь-якому разі роботи було багатенько — одночасно три хірурги оперували у шпиталі, і Перл не знала, за що хапатися. Вони зі Стівеном повідтягали просочене кров’ю сіно по кутах і порозв’язували ще снопів, аби вкрити наново підлогу навколо операційних столів. Такий тут стояв вереск, такий жах. Одна із сестер покликала її і звеліла тримати рушника з хлороформом біля лиця солдата — раніше їй таку роботу ніколи не довіряли. Щоп’ять хвилин вона вибігала до дверей ферми, аби глянути на будівлю, де полишила малого Девіда на руки білих, що там жили, тому що він міг би знайти вікно і визирнути із нього та побачити таке, що не забуде, живучи хоч і сто десять років. Бо ж санітарні вози і дотепер привозили нових, і поранені були скрізь, куди не глянь — валялися на землі, спиралися спинами на дерева, дехто з них молився, дехто лежав сумирно й тихо, не випускаючи пари з уст, сконцентрувавши всі зусилля на тому, аби продовжувати жити. Малий міг би побачити людські рештки, що виносилися з дверей та кидалися до великої помийні. Вона разом з іншою роботою робила також і цю — за мить, коли солдата прооперували, а він був величенький, відрізали йому ногу близько до стегна, так що вона тієї ноги й підняти не могла, і Стівен мусив їй допомагати, взявся за верхню частину, а вона вхопила за величезну босу ступню, ще теплу.

Та раптом Перл та інші почули тоненьку нитку крику, що соталася з ночі, виття, що зупинило хор зі стогонів поранених, метушню санітарів, грубі накази хірургів, — усі шоковано замовкли, вшановуючи цей крик, такий тужливий та промовистий, що відгукнувся би у кожнім серці розпачем війни, у якій усі вони жили. Ні вітання рушниць, ні громоподібні залпи гармат не могли так струсити військове серце, як цей звук. Навіть Рід Сарторіус на мить відірвав погляд від своєї кривавої роботи, а коли повернувся до неї, його власна мовчанка видавалася безглуздою на тлі монументальної людської катастрофи.

Перл, звісно ж, знала, хто то кричав, і коли вибігла з ферми і помчала до переднього двору, вона надибала мачуху, що вклякла біля трупа; він мирно лежав собі у траві, от тільки обличчя йому було відстрелене. Щелепи не було, волосся згоріло, а залишки спеклися чорною кров’ю. Крики Метті коливалися і зростали, глибшали й різкішали, звуки, що вона їх видавала, не могли походити з людського горла. Аж ось вона почала рвати своє волосся. Перл опустилася біля неї, обняла і сказала:

— Це не твій хлопчик, мачухо, ти ж не розбереш, хто це, бо щось жахливе зробили із його лицем. Ходімо звідси, ходімо.

Двоє могильників перейшли дорогу, аби споглядати сцену, і стояли, хитаючи головами. Не важило те, що мертвий хлопчина був реб, у їхніх юних солдатських головах на війні нічого не важило більше, ніж горе матері.

Перл не побачила спочатку того, що побачила тепер. Метті знала, що це її син, і, аби довести це, вона розщебнула йому просотаний кров’ю мундир і відкотила його з білих грудей, і там, просто під комірцем, праворуч виднілася родима пляма, завбільшки з мідяк, який вона любила з дня його народження.

Перл зайнялася справою і, м’яко умовляючи солдат, змусила їх підняти тіло на одну з двоколісних повозок, що служили за поховальні ноші. Вони поштовхали її через дорогу і наліпили трохи багнюки на бічну стінку спільної могили, так, аби воно виглядало окремо, і поки Перл тримала Метті Джеймсон, закриваючи їй очі, тіло спустили, накидали на нього грязюки, навколо вишикувались солдати, поскидавши капелюхи, а сержант, який відповідав за все це, як і годилося, виголосив невеличку промову.