Розділ «Марш до моря»

Коли полк Ріда Сарторіуса перейшов на той бік річки Кейп Фір і лаштувався до походу далі на схід, він припнув свого коня до фургона, де їхав його пацієнт, а сам сів усередину, щоб їхати поруч із ним. Пацієнтом був капрал Ельбіон Сімс із Вісімдесят першого корпусу Огайо, людина із шпилькою у черепі.

Це сталося через жахливий випадок, коли порох, скинутий до річки Салюда у Колумбії, чомусь вибухнув і багато хто загинув; коли Ельбіон Сімс очуняв, то сидів на землі, йому було важко дихати, він помацав голову, бо відчував, ніби його там щось укололо.

Після чого вражені однополчани відвезли його до шпиталю при коледжі Південної Кароліни, і коли його оглянув Рід, його одразу ж зв’язали, аби не допустити гірших пошкоджень. Рід, розпитуючи вояка, поголив йому череп. Уся пам’ять Ельбіона Сімса стерлась. Його рефлекси були в нормі, він міг бачити й чути, відповідати на запитання, але до моменту укусу нічого не міг пригадати. Коли йому назвали його ім’я і полк, він вислухав цю інформацію без жодних ознак упізнавання.

Природно, що поява такого чоловіка, фізично не ушкодженого, але із залізною шпилькою, що стирчала йому з черепа, підняла на ноги всіх полкових хірургів. Знуджені щоденними ампутаціями й переважно неефективними спробами лікування інфекційних хвороб, лікарі вбачали в цьому випадку щось таке, що піднімало їхній професійний дух. Зійшлися на тому, що слід оперувати, але Рід, для якого заздрощі були найкращим проявом відчуттів колег, зваживши все, вирішив, що він не ризикне проводити таку операцію.

Шпилька, що зазвичай використовувалася у конструкції армійських возів, врізалася у череп над вухом під кутом сто вісімдесят градусів. Вона міцно закріпилася.

— Можуть бути ускладнення із формуванням шрамової тканини або запалення, — сказав Рід, — але операція, поза сумнівом, погіршить травму. Якщо придивитись, ви не побачите в районі рани жодних пошкоджених структур. Це чисте чотиригранне проникнення. Виступає десь на шість міліметрів, а це означає, що сім міліметрів заліза пройшли до парієтально-потиличного відділу. Перед нею — кістка. Трепанація неможлива, не можна також вважати, що її витягнеш, як занозу з пальця. Пошкодження незаперечні, але в тому положенні, в якому вона перебуває зараз, поранення лишається несмертельним.

Під час консультації погляд злощасного Ельбіона, прип’ятого до екзаменаційного столу, перебігав з одного обличчя на інше. Бородані-офіцери, що допитливо озирали його, закривали від нього світ. Він розхвилювався і почав битися на столі, намагаючись скинути припони. Рід Сарторіус глянув йому у вічі і поклав руку на груди.

— Капрале Ельбіон Сімс, тобі не робитимуть операції, — сказав він. — Те, що ти вижив — диво. І саме воно викликало цей наш огляд.

Рід Сарторіус мав признатися собі: те, що він узяв хлопця з собою в похід, замість того, аби відіслати його до північного шпиталю, суто з медичного погляду було абсолютно неприпустимим. Першою етичною заповіддю для лікарів є — не зашкодь. Звісно, тривалий переїзд по розмитих дощами рівчаках доріг у подібному випадку не гарантував ідеальних умов для дотримання цього лікарського припису. Та можливість вивчити пошкодження голови цього солдата була не з тих, яку він збирався втратити. Він думав, що капрал приречений. Це лише питання часу: більша і більша частина мозку почала б підпадати під вплив цього поранення, а розум вимивався звідти, ніби з хвилями відпливу. Проте це відбувалося б поступово. Стан Ельбіона Сімса погіршувався би під наглядом.

Рід замовив санітарного воза із м’яким ходом виключно в розпорядження Ельбіона Сімса і прив’язав його, аби почати подорож. Отак вони й їхали при військах на виході з Колумбії.

В кінці кожного дня походу, хай би які операції чекали на нього, бо ж сутички з ворожими військами траплялися щодня, Рід знаходив час, аби поговорити з пацієнтом та занотувати його відповіді. Минуло кілька днів, і функціональна пам’ять Ельбіона уже не містила моменту поранення. Йому ввижалися кольори, коли він чув звуки. Він не пізнавав записані числа. Іноді скаржився на біль та нудоту, але попри все це не скаржився на відсутність апетиту. І хоч не пам’ятав анічогісінько зі свого минулого життя, одного дня він згадав слова й мелодію пісеньки, якої заспівав своєму лікареві:

Ой зозулька,

Мила пташка.

Попід небо пролітає,

Та «ку-ку» не заспіває,

Бо чекає на четверте липня.

Він співав високим свистячим голосом, звівши очі догори, ніби бачив ту пташку з пісні. Рід використовував цю пісеньку як мірило стабільності пацієнта, просячи Ельбіона заспівати її наприкінці кожної розмови. Одного дня він ще пам’ятав її, а наступного вона зникла у нього з пам’яті.

Тим часом один із Рідових колег — він не знав, хто чи йому було просто начхати — послав повідомлення до головного лікаря у столиці, а той телеграфував до штабу Шермана, внаслідок чого прискакав кур’єр із наказом, аби полковник Сарторіус перевів капрала Сімса до Федерального шпиталю у Вашингтоні одразу, як армія тільки вступить до Фаєттвіля. Наказ було вручено в містечку Чероу.

У відповідь Рід наказав Стівену Волшу виготовити дерев’яну рамку, у якій зараз тримали Сімса та дивний виступ у нього на черепі, що став його невід’ємною частиною. — Ти не будеш лягати протягом дня, Ельбіоне, — сказав Рід. — Бачитимеш, що відбувається у світі навколо тебе.

Сарторіус завжди з презирством ставився до армійського способу мислення і знав: щойно вони полишать Фаєттвіль, офіційна влада вже не подумає звертати увагу на цю проблему, особливо, якщо, як він на те сподівався, попереду чекає ще більша бійка, аніж останнім часом. На цьому етапі його емоційна відмежованість від справ Західної армії була абсолютною. З тих процедур, які він сам винайшов, із тих ліків, які він рекомендував на заміну стандартному лікуванню, жодні не приймалися. Деякі ще могли вивчатися і вивчалися б після закінчення війни. Йому не потрібно було визнання особистих заслуг. Він не відчував потреби або ж бажання у підвищенні звання. Однак він уже не міг терпіти, він пристрасно ненавидів традиційне медичне мислення. Воно не розвивалося, не змінювалося, воно просто тупо фіксувало ті жахи, які приписувало бідним зламаним або покаліченим хлопцям, які потрапляли під його опіку.