Розділ «Марш до моря»

— Не зважай, ми зробимо ще краще фото, коли його ще раз відшукаємо.

— Це ж чого?

— Чого? Тому що ти забагато питаєш, Кальвіне. Основна відповідь у тому, що він постаріє до того. Так само як і я, намагаючись змусити вас щось робити.

Кальвін хльоснув Берта, і вони почали спуск звивистою дорогою до центру міста.

— Ми говоримо про справу. Усі люди цієї професії говорять між собою, хай навіть хтось із них негр. Цей фотограф, Свонк з Фаєттвіля, знімає тільки баб і дітей, та ще дівиць у їхній перший вихід.

— Дебютанток? Він що не чув, що тут типу війна?

— Ще чотири дні тому тут не було війни. Тому у нього непогана підбірка матеріалів — колодій і хімічні ванночки, навіть зафіксовані у затискачах та готові до використання пластинки, хоча містер Калп завжди сам готував пластинки. Ніхто цього не зробить, як слід, — говорив він мені. — Тож краще їх робити самому.

У місті стояв огидний сморід. Люди на вулицях затуляли носи хусточками. Війська марширували удвічі ширшим кроком, аби дістатися до річки та переправитися через міст якомога швидше.

— Фу-у! — сказав Арлі.

Вони прилаштувалися у хвості колони, і навіть Берт тупотів трохи швидше, ніж зазвичай. Ближче до річки сморід ставав гірший. Зрештою вони мали зупинитися та роздивитися, оскільки всюди на трав’яних берегах валялись мертві коні та мули. Деякі трупи плавали в річці. Кейп Фір тут текла широко і поволі, а трупи перекидалися, їхні ноги стирчали у небо, знову крутилися, стукались одне об одне, закручувалися у вирі, хоч і були усі стовідсотково мертві.

Кальвін похитав головою.

— Нащо їм було робити це з усіма цими тваринами?

— Ет, Кальвіне, ти явно не армійський, інакше б знав, що оце так виглядає армійський нужник. Військо заганяє тварин до передсмертних корчів, так що йому регулярно доводиться позбуватися геть зморених і діставати собі новеньких, хоч, боюсь я, жодна із цих тварючок не була у гіршій формі, аніж твій Берт. Якби ми більше непокоїлися за справу, то могли б його продати, і він би зараз валявся посеред цих створінь, псуючи повітря Фаєттвіля своїми мертвотними випарами, замість стояти тут і споглядати всю картину, надзвичайно втішаючись із себе.

— Хай він краще того не чує, шо ти зара говориш. Бач, як голову крутить і вухами пряде?

— Ну, якщо ти слухав уважно, Берте, — казав Арлі, — давай, воруши ногами, бо інакше отримаєш шанс поштовхатися зі своїми приятелями у річці.

Берт не зрушив із місця, і Арлі глянув на Кальвіна.

— Ти такий самий ідіот, як і він, бо думаєш, шо він розуміє мене. Він розуміє, хіба коли його під сраку копнути. Ось у чому проблема чорних, завжди треба заморочуватись. У вас вічно про всіх історії — про мулів, про янкі.

— Янкі принесли нам волю.

— Вдихаєш повітря, і тебе від того нудить. Фу! Хороший такий, різкий вітер був би за Божу благодать у такій ситуації. Звісно, жоден з цих генералів, південних джентльменів, не лишив би позаду себе сотні здохлих тварин, так що у місті не продихнеш. Ні, сер. Він би відвів усе стадо десь назад до села, де б його ніхто не ображав. Старий Шерман дав-таки людям привід його запам’ятати. Отакі манери — перша справа, чого ми й повстали. Свобода з рук янкі — така само байка, як те, що мул розуміє людську мову.

— Ну, поживемо, побачимо, — озвався Кальвін. — Хльоснув Берта, і вони потрапили до потоку людей, які переходили міст над рікою. — Знаєш, ми ж не женемося за якимсь південним генералом, аби зняти його фото.