Розділ «Марш до моря»

Він ледь не нагримав на малого. Втім, Девід, проковтнувши свою смажену здобич, тримав Прайса за руку і вважав за доцільніше зберігати мовчанку. Він спокійно йшов, хай там що чекає на нього у майбутньому. Виглядало так, ніби Прайс — дитина, а Девід — дорослий, який не зважає на його дитячі вибрикеньки.

— Господи Боже, хоч до кого б я підійшов, хто завадить малому знов так вчинити? Щойно він скаже, що я його батько, і все, кінець.

Щойно Прайс зрозумів, що його обдурили, його лице запалало від гніву. Малий зі своїми рабськими хитрощами. Та ж його інстинктивне поривання до волі — хіба це справді було воно? Яким дурнем треба бути, аби вважати так. Більш схоже на те, що побитий хлопчина втікав від батога. У моїх руках йому можна було не боятися. Так, звісно, саме так і було. Він, може, й заслуговував на те, що на нього чекає.

Прайс відчував руку малого у своїй так, ніби вона була приклеєна. Тягар ставав просто нестерпним. Але я більший і старший, і сильніший, і розумніший за тебе, пацан. Твій названий батько не повторить помилки.

Дитина, яку хтось підібрав, це дитина, яку полишили, подумалося Прайсу.

Пізніше цієї ночі Перл, засмучено блукаючи табором, натрапила на натовп, скупчений довкола малого, що скинув із себе одіж. Ніхто не міг до нього торкнутись. Він просто сидів, схрестивши ноги у багнюці, і колотив кулачками по своєму одязі та шморгав носом. Щойно хтось намагався підійти, схлипи ставали криками. Люди, побачивши Перл у формі медсестри, розступилися. Вона стала навколішки перед малим. Місяць вимив теплі кольори з його шкіри, зараз вона була гарна, чорно-блакитна. На хвилю він припинив плакати, аби розгледіти її, а вираз його обличчя став достатньо спокійним, аби вона встигла побачити, який він гарненький хлопчина. Йому було, може, шість чи сім років, на її думку. Перл кивнула, ніби визнаючи за ним повне право плакати і співчутливо всміхнулась. Вона простягла руку, і хоча він відсахнувся, все ж таки торкнулася його чола, і він дозволив їй це зробити. Перл здалося, що чоло у нього розпашіле. Його очі, набряклі від сліз, були на вигляд, мов очі хворого. Скільки часу він тут просидів? Її босі ноги вже давно заніміли від холоду, їй здавалося, що сидіння тут, на мокрій землі, хоч скільки б воно тривало, було йому не на користь. Вона підібрала його одіж — усю брудну та мокру.

— Чия це дитина? — вигукнула вона. — Чи ніхто не визнає своєю цю дитину?

Кілька голосів запевнило її, що дитина не належить нікому з тих, кого б вони тут бачили.

— Ви тута усі стоїте, як ніби це балаган, — сказала Перл. — Дайте мені хтось шось, аби його укрити.

— Малий, ти загубився? — спитала в нього.

Він похитав головою.

— Тут десь тебе мама шукає?

Він хитнув головою: ні.

Перл узяла ковдру і, коли повернулася до Девіда, він пильно вдивлявся в неї, а його плач перейшов у спазматичне схлипування, тильною стороною долоні він обтер собі носа.

За мить вона вже несла його, закутаного в ковдру, тією самою дорогою через табір, якою і прийшла сюди. Він був важчий, аніж на вигляд, дрижав і клацав зубами. Перл відчувала у собі дух нескори.

— Я візьму малого із собою в похід. А якщо Стівен Волш хоче зі мною побратись, то зрозуміє, що біла Перл колись та й народить йому темну дитинку, на його голову.

IV

Вони стояли на плато арсеналу обличчям до останнього цілого будинку, що височів посеред руїн. Тимчасово тут розмістився штаб. Кілька солдатів, що ще лишалися тут, вантажили контейнери та коробки на фургони. Решта викочували діжки з порохом на рампу, споруджену над вхідними східцями.

— Якби ти тут не шлявся, — сказав Арлі, — я б зараз скакав десь позаду генерала Шермана, хоч де б він був. І як я про це дізнаюся, якщо колони розділилися на дві поблизу річки. Глянь, звідси виглядає, як синя змія, що ділиться на дві.

— Мені потрібно було трохи хімікатів, — пояснив Кальвін. — А містер Калп приготував список фотосалонів у кожнім місті. Окрім того, в мене є фото генерала Шермана ще з Джорджії, і всі його молодші генерали стоять там навколо нього.