Розділ «Марш до моря»

— Це не найпрекрасніша картина в світі, — промовив Арлі, дивлячись на обвітрені й неголені обличчя та згорблені спини, закутані в ковдрах; на охоронців і сірі кам’яні стіни, на пресовану тверду землю під їхніми ногами. — Але ж це створене Господом, мій друже Віл. Це, щоб ти знав, його загадкове творіння. Такі от справи.

Лейтенант та ще четверо рядових із гвинтівками супроводжували у подвір’я старшого офіцера в шикарному мундирі. Він був, без сумніву, велике цабе. Йому допомогли стати на ящик. В’язні зашепотілися, коли побачили його еполети. Він зачекав, доки вони замовкли, потім приклав долоні до рота.

— Я — генерал-майор Натаніель Вейн, — повідомив він. — Із дозволу губернатора Брауна я уповноважений оголосити про те, що всі ви відбули свій термін ув’язнення, всі, чорт вас забирай, але з умовою, що ви погоджуєтеся стати ополченцями і присягаєтеся захищати наш великий штат Джорджія під моїм командуванням!

Вартові за ним принесли стіл і стілець.

— У вас є три хвилини. Я даю вам три хвилини, щоб підняти вашу праву руку, заприсягнутися і погодитися на цю службу з усіма відповідними правами та привілеями. А як ні, то повертайтеся у свої камери і сидіть там, доки змерзнете к бісовій мамі.

Натовп заворушився. Дехто з в’язнів був ладен погодитися. А ті, кому лишалося недовго до звільнення, не бажали. Арлі похитав головою. Почалися дебати на зразок тих, що ведуть законодавці на своїй сесії. Якийсь злочинець вигукнув:

— Я краще згнию тут, ніж піду туди, де хтось відстрелить мої яйця!

Всі говорили одночасно.

— Ці хлопці — не дурні, — сказав Арлі. — Атланту спалено, і війна наближається сюди. Якщо військовим до такої міри бракує рук, що вони готові дати зброю звичайним злочинцям, то ти розумієш, які в кожного з нас шанси повернутися звідти живими?

— Нікчемні? — запитав Віл.

— Десь приблизно такі. Я не знаю як щодо тебе, хлопче Вілі, — промовив Арлі, піднімаючи руку. — Але мені однаково, як мене вб’ють.

За кілька годин вони вже як ополченці опинилися в складі контингенту, розміщеного для захисту дерев’яного мосту через річку Оконні, десь за п’ятнадцять миль на південь від міста. Вони засіли у багнюці під висячим мохом на східному березі; у них мушкети, коробки з патронами, сухарі в кишенях; взуті у зношені черевики без шкарпеток, одягнені в мундири з плямами крові поверх тюремних піжам. Їхні ковдри слугували накидками для тепла. Було доволі холодно, тому коли вони ступали в багнюку, їхні черевики лишали слід на тонкому зашерху льоду.

Поїзд, що привіз їх сюди, стояв позаду на колії з невеличкою гарматою, установленою на платформі. На західному березі курсанти з військового училища Джорджії, яким було надано честь тримати головний удар атаки, копали шанці з захистом у вигляді насипів лісового ґрунту.

Арлі сказав, що радше б спорудив лінію оборони перед містом, щоб захистити жінок і дітей, але, вочевидь, для військової операції їхні життя не були аж такими важливими. Він глянув на Віла. Навіть тепер, жуючи, хлопець мав вигляд дуже сумний і невеселий.

— Ти не з тих, хто дякує долі за рятунок, еге ж, молодче?

— Що це означає?

— Це означає, що ми вже не в камерах. Це означає, що ти просто сучий син, якщо супишся, коли тебе вихопили прямо з обіймів смерті.

— Сидячи під цим деревом, коли мені крапає за комір людяна вода і я чекаю, що мене ось-ось розтопче ворожа армія? Не вмер, так змерз, — ось так, по-моєму, це називається.

— Ну, ти можеш отримати певне задоволення хоча б від того, що потягнеш за собою на той світ одного чи двох янкі. Окрім цього, ось про що я думаю. У паперах, які ми підписали, сказано, що ми відбули покарання. Як ти міг відбути смертний вирок? Хіба що коли тебе стратили, а потім повернули до життя.

— Щось я такого про себе не пригадую.