Розділ «Марш до моря»

— І ви що, справді, вважаєте...

Вона прискіпливо оглянула Прайса.

— Схоже, що ваш. Шкіра темна від мами, але очка — татові. Гляньте на його руки й ноги. Буде високий, точнісінько, як ви.

— Та це маячня якась. Я вам грошей дам.

— Яких це грошей, — насупилася жінка.

— Федеральні бакси.

— Ой-йой, — вона огорнула руку ганчіркою, зняла сковорідку з вогню та витрусила смажене на згорнену газету.

— Дуже гаряче, — сказала Девідові. — Хай вистигне хвильку.

— Так що?

Жінка із зусиллям підняла тіло з землі, пробуркотіла щось, підводячись із коліна. Обтрусила спідницю, піднесла руку до чола і роззирнулась навкруги.

— Мені треба солдат із Союзу. Треба хтось, аби арештувати тебе.

— Мене?

— Торгівля рабами скінчилася і по всьому, ти що, не чув? Людей уже не продають і не купують.

— Я нікого не продаю. Хотів дати вам гроші, аби ви подбали про цього малого.

— Ага, звісно. Якби він дорослішим був, я би мусила за нього платити. Він манесенький, жадної з нього користі, тож платите ви. Що так, що інак, це не по закону про емансипацію, якщо ви чули.

— Я просто хотів дати забезпечення, аби можна було за нього дбати. Я бачив, що у вас двійко своїх і чудово розумію, яка для цього потрібна відповідальність.

— Осьо, Девіде, — вона нахилилася до малого, скрутила з газети кульочок, поклала туди оладки і вручила хлопцю. — Бери це і йди геть зі своїм батьком, допоки я його у тюрму не послала. Я уже не буду нічо казать про батька, що хоче продати свою дитину, — сказала вона Прайсу.

Вона стулила руки і глянула у нічне небо.

— Любий Господе, — промовила вона, — сповни серце цього білого соромом. Сповни його своїм милосердям. Хай він покається та віддячить тебе, Боже, за таке благословення, як оцей малий Девід. Прошу тебе в ім’я Ісусове, амінь.

— Ну нащо ти збрехав, — питався Прайс хвилину по тому, — хіба ж ти не знаєш, брехати погано? Хіба, тебе не вчили?