Розділ «Марш до моря»

Був іще ранній вечір, Прайсові важко було зрозуміти, за яким принципом гуртуються люди, збираються докупи ті, що походять із одної плантації, а чи вештаються туди-сюди, наче купальники на пляжі. Він опинився поблизу великого гурту, що слухав старого чоловіка, який для промови вибрався на коробку. У старого була ріденька борідка, втім він мав дуже біблійний вигляд: старий патріарх, хоч і вбраний у лахміття, а спирався на патик.

— Ми — чорні, браття, — промовляв він глибоким м’яким голосом, — кращі за натурою, шляхетніші за цих європейських американців, які закували нас у кайдани, били нас та висилали працювати в полі. Бо ми знали, хто є наш Бог, хто з однієї крові сотворив усі народи, аби розселилися вони по всій землі. Та й що, нас звільнив цей генерал, але ж хіба він не один з них? Поклоніння цьому Шерманові — це блюзнірство, бо ж він не ваш Бог. У Шермана власні причини, власні цілі. Євреї, що збиралися і готували вихід, не просили єгипетського генерала, аби був їм за керманича. Оті євреї, вони йшли за своїм поводирем, так само і нам слід чинити зараз, бо ми самі по собі уже військо. У нас немає зброї — ані гармат, ані мушкетів — але ми військо праведників та вільних, тих, хто обирає власний шлях і слідує ним у славу Господа.

Жінка вигукнула:

— А ти хто будеш, старий? Чи ти Мойсей?

Навколо засміялися, але старий відповідав:

— Ні сестро. Я — бідний старий раб із поля, звільнений, аби померти гідно. Але Господь Бог наш знає, я говорю істину. Якщо хочеш, аби генерал захищав тебе, ти поки що невільна. Воля має сповняти тобі серце й укріпляти дух. Не дивись у бік білих смертних, аби знайти там їжу, прихисток та спасіння. Дивися за собою, і Господь усе тобі пошле і покаже нам шлях. Ми були у дикості набагато довше, ніж сорок років. А зараз нас чекає земля обітована. Плодіться та множіться, і буде вона вашою.

— Амінь, — вигукнуло кілька з натовпу, але також пролунало і глумливе гиготіння. Г’ю Прайс уже бачив свою статтю про те, як у негрів визріває бунтарський романтичний настрій. Але спочатку слід було розібратися із проблемою. Ходячи по табору, він нікого не побачив, хто б міг відгукнутися на голос розуму. Він проходив повз чорних, час від часу відчіпляючи Девіда від своєї ноги, аж поки побачив реальну можливість — жінку з двома дітьми, що їли свою вечерю біля вогнища. Жінка посмажила кукурудзяних млинців, глянула на Девіда, потім на Прайса і знову на Девіда.

— Загубився, синку? — спитала вона.

— Ні, мем, — відповідав Девід, прикипівши поглядом до смаженини на сковорідці.

— Як тебе звати?

— Це Девід, — відповів Прайс. — Він сирота. Йому потрібен хтось, хто буде за ним дивитись.

— Чи правда це? Ти не загубивсь? А це хто? — питала жінка. — Це твій татко?

— Так, мем, — говорив малий.

— Я йому не батько. Мене звати Г’ю Прайс. Я з лондонського Таймс.

— Не батько?

— Ні, звісно, це ж просто очевидно.

Жінка розреготалася.

— Не для мене. Ніхто ніколи не знає, якого кольору буде дитинка.

— Добродійко...

— Мені відомста — чи ж не так казав Господь? — і вона знову засміялась.