Розділ «Марш до моря»

— Угу, на площі Вашинг...тон.

— Я знаю де це, я відведу тебе туди.

Перл збудило місячне сяйво, що просотувалося крізь маленьке віконце. Місяць відбивався у її очах. Спиною вона притискалася до Стівена, а рука його спочивала у неї на плечі. Вони спали на підлозі, на матраці кінського волосу, що стягли з ліжка; були вони повністю вдягнені, укриті тоненькою ковдрою, затонкою для прохолоди, яку принесла ця срібна ніч. Вона лежала і не ворушилась. Її раптом почала дратувати рука, що обіймала її. Важка рука, і Перл відхилялася, допоки рука не впала поміж ними.

Вона заплющила очі і намагалася знову заснути. Раніше цього вечора їхній фургон проїжджав повз поле, де негри поставили свій табір. Ця картина досі була в неї перед очима. Усі вони посідали довкола своїх багать, туди-сюди бігали діти, до фургона долинали пахощі страви; вони розставили свої маленькі намети для спання, тут же стояли і візочки для речей. І співи — сумні гімни, вони були схожі на ніжний подих вітру, на мелодію самої землі. Під ці звуки вона народилася — тужливе молитовне виспівування долі свого народу. Вони співали про цей сум, вони — такі самі, як вона, от тільки не була вона з ними поруч, але їхала у військовому фургоні, вбрана у військову уніформу, їла досхочу поживної військової їжі, а цей білий хлопець, що спить поруч, прикутий до неї наче ланцюгами. А ці люди чули, що їм треба іти кудись не з маршем генерала Шермана, вони не знали, куди саме, і що вони там знайдуть, чи зможуть лишитися вільними чоловіками та жінками без армії, яка їх захищає.

Перл не могла заснути. Навіщо було брехати Стівену Волшу? Вона певно знала, скільки їй років — п’ятнадцять, їй мама казала, що вона народилася у десятий день червня, коли повітря схоже на солодкий напій, а листя дерев ще юне і свіже, ніби в ньому все ще заховане сонце. Але вона так гарно і детально розказала Стівену історію про братів Джеймсон, номер один і два, що сама майже в неї повірила. Чому? Їй подобався Стівен, він вразив її, їй навіть лестило те, що він до неї так дуже прихилився, цей дорослий чоловік, зачарований нею. Від цього їй було приємно, вона відчувала себе особливою, і це надихало її бути сміливішою в житті. Бо ж якщо він хоче із нею бути, треба дивитись, чи він того справді вартує.

Так чому ж вона збрехала? Брехня просто випливла їй з рота навіть перше, аніж вона усвідомила, що говорить. Що ж вона мала на меті, бо Стівен їй таки справді подобався. Подобався його голос і манера поводження; у тому, що казав, завжди була чітко висловлена думка. Він не займався звичайною балаканиною. У ньому жила мовчанка, що видавала не дурника, але глибокомислячу людину, яка знає, про що говорить, коли промовляє щось уголос. І його щось шалено не влаштовувало в житті — так само, як і її — був білий, зі своїми проблемами, які були їй цікаві, а також і те, що він не принижував себе розмовами на цю тему. З тієї миті, як тримала його попечені руки у своїх, вона змінилася. Її вабили його губи. Іноді важко було не нахилитися і не поцілувати їх.

Але потім їй майнула думка, що примусила її сісти у ліжку і мало не змусила заплакати. Чим вона займалася відтоді, як полишила плантацію — тільки липла до білих. З того дня, як лейтенант Кларк підняв її і посадовив позаду себе на коня, як вона лишалася при генералі Шермані, це ж він придумав їй бути барабанщиком, коли була із санітаркою міс Томпсон у полковника-лікаря і тепер зі Стівеном, вона поводилася як біла, жила із білими, мала білу мачуху і ховала свою чорноту під формою білої армії Союзу. Господи, який же її огорнув глибокий сором, її навіть знудило. Хіба ж не пророчив Джейк Ерлі, коли із Джубалом Семюелсом підійшли вони до неї під парканом, і він назвав її Єзавеллю? Але ні, аби бути Єзавеллю, мусиш бути розпутною дамою, а я не розпусниця. Ні-ні, я гірша, Боже, придурююсь, ніби я одна з них, намагаюся змусити їх полюбити мене, саме так, як раби для захисту кланяються, підлизуються до білих і посміхаються як дурні, навіть служу місіс Джеймсон і гляджу за нею і дбаю. Хіба ж не знаю, що як була малою, вона хотіла, аби батько продав мене на яку плантацію подалі? Гляньте-но на мене — ніхто не продавав мене на базарі, я сама себе продала, і тому я звичайна рабиня, така, як і мамуся Ненсі Вілкінс.

Ця думка отверезила Перл: Я є чиясь власність.

Вона глянула на Стівена Волша, його обличчя, залите місячним сяйвом, наче світилося. Хто він такий, цей білий, що йому вільно обіймати її? Хто вона така, негритянка, що дозволяє лежати з нею і притискається до нього у пошуку тепла? Її мама колись лягла із батьком Джеймсоном — самісінько так, як вона цієї ночі зі Стівеном Волшем, і певно татова рука, що огортала маму, була так само важка, як і рука Стівена Волша навколо мене. Тож хіба я вільна зараз? Не була вільною, як була негритянкою, не стану вільна і як біла.

За кілька митей вона вже мчала босоніж униз сходами. Вона бігла до вхідних дверей і через дорогу до луговини, де на відстані стояли табором чорні, їй усе було добре видно при світлі місяця — ямки та горби на полі, зблякле листя трави, будки та вози попереду, а бурштинові вогники багать горіли, мов зірки у полі. За десять хвилин вона уже входила по доріжці до цього імпровізованого поселення, де багато-хто ще не спав, а сидів біля вогнищ, загорнувшись у ковдру, або колихав дітей, або й просто стовбичив біля речей, дивлячись, як вона проминає їхні вози. У їхніх очах вона була біла жінка, жінка з армії, якщо їм і було цікаво, з якою метою вона тут, вони не принижували себе запитаннями. Їх відіслали іти на власний розсуд, у напрямку, визначеному їхнім героєм та визволителем — генералом Шерманом. Усе, чого їм хотілося: поклонятися йому, вихваляти його, а він їх зрікся, відіслав геть від себе; куди вони потраплять, що з ними там станеться, того ніхто не знав. Для цих людей вона представляла самого генерала, ніби вона відповідала за їхні потрощені ілюзії самим лише кольором шкіри та армійською формою. Перл заперечливо хитала головою, ніби мовчки сперечаючись із ними, бо була певна, про що вони зараз думають. Та й що їй було тут робити, зрештою? Вона того не знала. Видивлялася хоч когось, хто б її знав. Джейка Ерлі та одноокого Джубала Семюелса, хоч вони давно вже далеко звідси. Або ж Роско з плантації — добрий, простий, хороший і не подібний ні на кого чоловік, що кинув дві золоті монети, загорнені в хустку, просто їй під ноги. Вона помацала кишеню, аби пересвідчитися, що монети і досі там — це вона робила іноді й по десять разів на день. Якоїсь миті, як проминала кощавого і лисого чоловіка із великими темними очима, котрий їй по-доброму усміхався, показуючи беззубого рота, вона ледь не гукнула: Роско!

А зараз побачила, який же цей табір нескінченний — бо ж і через дорогу він тягнувся до самого лісу. Перл відчула себе такою безпорадною, якою почувалася лише на плантації, а всі зручності та вигоди свого робочого життя в армії Союзу зараз видавалися їй Жахливою ганьбою, життям заради самої себе, і це було аж ніяк не краще від життя егоїстичного рабовласника-батька. Ось що вона успадкувала разом із кольором його шкіри — як біла дівчина вона отримала від нього найгірше, ці стражденні люди довкола були тими, на кого вона не зважала, лишала на самоті, так само, як і Шерман покинув їх після визволення, а вони мусили вертатись до землі, яка ще не була їхня. Що їй принесло таке життя, окрім схованки від бурі, ніби вона — домашня рабиня, що визирає з вікна на рабів польових, забуваючи, що сама належить до них.

Раніше цієї ночі Г’ю Прайс сказав Девідові, що знайде прийнятну для нього сім’ю, лишень він це промовив, як Девід, якому було не досить тримати журналіста за руку, застрибнув йому і на ногу, так що британець волочився по табору чорних, ніби із залізною кульою, прип’ятою до ноги. Як незручно, як заважає.

Прайс довіз їх до Фаєттвіля на маленькому мулі, і зрозумів, що він просто виснажений необхідністю постійно глядіти за малим. Девід був погано вдягнений як на таку погоду, тож Прайс зняв свого пуловера та надів його на малого, підперезавши його линвою, так що вийшло пальто. Хлопець був постійно голодний. Прайс завдяки британській доброзичливості не мав раніше проблеми з тим, аби випросити їжу. Але маючи на шиї малого, він наче втратив цей свій дар, торбохвати вимагали гроші за кожен сухар.

Зараз Прайс був більше злий на себе, аніж зворушений прагненням малого до волі. Це не було його діло — звільнять рабів — чи було? Але ж він посадив хлопця собі на сідло. Непродумана дія, грубе порушення імперативу бути незворушним спостерігачем. Якимось чином, не продумуючи детально, Прайс вирішив, що його звільнять від цього тягаря, що влада Фаєттвіля забере в нього Девіда. Та яка ж влада? У містечку панував безлад. Усюди були військові, життя для мешканців стало непередбачуване. Ніхто нічого не міг сказати напевно. От у Лондоні були створені притулки для сиріт, ними фактично користалися нижчі класи, із полегшенням лишаючи своїх новонароджених на порозі суспільства, аби воно підібрало їх та виховало. Звісно, мали бути якісь притулки для білих дітей, проте — хай там війна, чи немає її — у кожному цивілізованому суспільстві повинні бути притулки для небажаної дитини, хай навіть і чорної.

Ситуацію погіршував той факт, що з цим тягарцем, який повис на Прайсі, ніхто уже не сприймав його як професійного кореспондента. Він припинив писати репортажі. Пішов поголос, що сепаратисти зрештою зібрали армію таку ж велику, як і Шерманова. Де вона перебуває, яка кількість, яку позицію займе — це були критичні питання. Він прибув до головного штабу Шермана — один вигин брови одного з Шерманових командирів генерала Говарда, погляд ковзнув із чоловіка на малого і ад’ютант одразу ж повідомив Прайса, що йому тут нема чого вештатись. Тут же подвигалися його конкуренти — люди з Геральд Тріб’юн, лондонського Телеграфа із Балтімор Сан. Ось вона — творилася найбільша подія за всю кампанію, і Г’ю Прайс відчував, що він про неї не дізнається і нічого про неї не напише.

Однак лишався матеріал, доступ до якого Прайсу закрити не могли. По обіді він із малим поспішали на гору до фаєттвільського арсеналу, де солдати руйнували та підпалювали будівлі. Тут було по-дивному весело — загони вояків гатили у цегляні стіни таранами, а запряжки із двадцяти коней та чотирнадцяти мулів розтаскували фундамент. Довкола дійства назбиралося натовпу, час від часу люди ховалися від іскор, що розліталися навсібіч. Девід смикав Прайса за рукав.

— Мені тут не подобаєця, — повторював малий. — Не подобаєця.

А коли одна з будівель щезла в оглушливому ревінні вибуху, ставши пеклом з вогню і диму і, можливо, назавжди залишаючи свій слід у пам’яті дитини, Девід, до цього хоробрий хлопчина, залився слізьми, затрусився і намертво вчепився у Прайса. Йому не полегшало і до сьогодні, коли Прайс привів його до табору звільнених рабів і сказав, що час йому шукати місце серед своїх.

Звісно, своїх тут було достатньо, більш злиденного, обідраного людського юрмища Прайс ніколи не бачив. Більшість були жінки, більше старших, стариганів, і дуже зрідка можна було натрапити на чоловіка у розквіті сил. Прайс, звиклий до мандрівного життя, не побачив у цьому поселенні нічого гідного жалощів, тут за стелю ставало небо, а за рідний дім — місце біля ватри. Людство існувало так спередвіку. Але стан цих істот — багато хто з них був покалічений і згорблений, кволий і виморений, усіх їх колись тримали в умовах, гірших, ніж у стайні, споглядання цього на хвилю збурило гнів у його серці. Та хай там як, але одна з них стане йому в пригоді, жінка із потужним інстинктом материнства, достатньо витривала, аби прийняти до себе ще одну дитину, не надто цим переймаючись. Йому треба була здорова жінка, у фартусі і чепчику та дужими добрими руками. Прайс усміхнувся. Мені потрібна меммі.

— Девіде, просто тримай Г’ю за руку, — сказав він. — Не хвилюйся, він тебе не покине.