Розділ «Марш до моря»

— А коли настане час, і я себе на порі відчую, то хто буде зі мною? Думаю ти, Стівене Волш.

Він відшукав рушники й огорнув її, тільки вона вилізла з балії. Вона не рухалася, коли він розтирав їй плечі і спину, сідниці і стегна через рушник.

— Усі солдати пісьма понаписували для пошти, — сказала Перл. — А ти шось комусь написав?

— Ні. Нікому не хочу писати.

— Родини нема?

— Якби написав, вони б не читали того.

Перл розвернулася і стала навпроти нього, затиснувши рушника біля горла.

— Сумно, — сказала. — Дуже-дуже сумно. А ти з Нью-Йорка, там, де саме серце Союзу. Я туди поїду, ти знав про це?

— Ні. Коли?

— Коли не стане війни. Помниш, я казала тобі про пісьмо бідного лейтенанта Кларка?

— Ну?

— Нашо віддавать його на поштарський човен, якшо зараз я можу читать ад... адресу. Принесу пісьмо його мамі і татку, так шо зможу і розказати.

— Що розповісти?

— Як він дбав про Перл, і ховав її, і зробив із неї барабанщика, аби захистити її. Їм буде приємно дізнатися.

— А яка адреса?

— Площадь Вашнг...тон, номер дванацять, так я прочитала.

— Звісно, гей! Там живуть багатії.

— Ну, думаю, є багатії хороші, ну, якшо їхній син пішов на війну, шоб визволити чорний народ.

Вона усміхалася, а обличчя її було досі зволожене, горіхові очі широко розплющені, а стрічка впала і розпустила коси. У Стівенових грудях здійнялося таке щемливе і щасливе відчуття, що довелося зібрати всю силу волі, аби втриматися і не притиснути її до себе.

— Номер дванадцять? — перепитав він, прочистивши горло.