Розділ «Марш до моря»

Хворі та поранені теж отримали відповідні документи, підійшов пароплав і забрав їх. Сумно і повільно вулицями Фаєттвіля сунула процесія санітарних фургонів, а попереду йшов військовий оркестр. Музика його мала на меті вшанувати героїчні жертви поранених у фургонах, але фактично, просто заглушити їхні зойки та лемент. Все одно цивільні зупинялись, застигали у роздумах над тим, яка справжня ціна війни.

У портах полкові хірурги, а також армійські санітари наглядали за переправленням пацієнтів на ношах по трапах і до кают на борту. Перл ходила поміж пораненими, заспокоювала тих, що стогнали, витирала їм спітніле чоло вологим компресом, тримала їхні руки, запевняла, що в шпиталях на Півночі рани їхні загояться, то вони враз і додому. Стівен Волш, що працював біля Перл, дивувався з її витримки. Вона була сильніша духом за будь-якого хлопця чи дівчину її віку. Стівенові й самому вдалося набачитись жахіть війни; але на хірургічні операції не міг дивитися, тне міг чути криків болю, жахливо було бачити, скільком хворобам підвладні люди, хворобам, що робили їх жалюгідними; на це різноманіття страждань неможливо було дивитися: у того злізає шкіра, інший мучиться у маячінні, набряки, від когось смердить — усе це безбожна й відверта насмішка з його ідей про людську гідність. А Перл, здавалося, здатна дивитись і бачити людину поза хворобою, якою вона була, і, як поталанить, могла стати знову.

— А ти — з небоязких, міс Перл Джеймсон, — сказав Стівен їй того дня, коли вони прибирали рештки одного з польових шпиталів полковника Сарторіуса, — змушуєш себе дивитися на все це.

— А ти — великий хлопчина з Півночі, Стівене Волш. Інакше б знав: те, що я бачу на цьому марші, не дуже різниться із тим, що бачить дитя рабів аж з тієї миті, коли воно з’являється на світ.

Коли опіки позагоювалися, Стівен подав заяву, щоб його перевели до медичної частини, аби бути поруч із нею, з Перл. Рід Сарторіус, що ніколи не відмовлявся від зайвої пари рук, підписав необхідні папери. Хоча медичні обов’язки зазвичай не приваблюють волонтерів, а фактично переведення до цього відділу іноді було покаранням, Сарторіус не став розпитувати Стівена, не вимагав пояснити мотиви такого вчинку, бо ж і сам навряд чи про це замислювався. Натомість, коли армія полишила Колумбію, Рід привів його до свого фургона і показав ескіз: це була доволі велика вертикальна рамкова коробка із сидінням, ременями, а також зйомною полицею для рук. Така споруда мала стояти на підлозі, а триматися на цвяхах прибитою до ліжка. Стівенові не треба було розтлумачувати її призначення. Ще першої ночі у Колумбії в лікарні він бачив солдата із шпицею в голові. Солдат, сидячи на столі, усміхнувся йому тоді і помахав, ледь ворушачи пальцями. Пізніше цієї ж ночі полковник Сарторіус прив’язав хлопця до ліжка, аби той не міг поворухнутися уві сні. Але Стівена здивувало, що Сарторіус без зайвих розпитувань самостійно зробив висновок про теслярські вміння його, Стівена Воліла. З нього був гарний тесля, і взагалі він був здібний до всілякої техніки. Йому подобалося працювати руками.

У містечку Чероу, неподалік від кордону Північної Кароліни, був арсенал із майстернею та ливарнею. Працюючи над малюнком, Стівен поволі втілював його у реальність. А назовні місто жило звичайним життям. Йому було чути, як війська розграбовують місто. А пізніше їх повели на парад, з нагоди другої інавгурації Лінкольна. Викотили гармати, землю струсило від залпу з двадцяти трьох жерл. Стівен вимірював, вирізав, планував. Він працював так сумлінно, як ніби над гарнітуром найкращих салонних меблів. Збирати по частинах цю коробку для людини приносило йому неймовірне задоволення. Він обшив її стінками лише по пояс. Використовував спеціально відібрану важку деревину. Закріпив кути шурупами. Зробив ремені-прив’язки з шорів, а також прилаштував залізну ручку, аби можна було вхопитися, коли віз затруситься і похилиться на нерівній дорозі.

Яке мирне заняття — віддавати всю увагу цій конкретній речі. Воно несе в собі впевненість у тому, що його можна виконати. Річ знайде свою форму і почне бути. У польових шпиталях ніщо не вирішується так легко, за винятком смерті. На марші не було того місця, звідки можна було побачити його цілком. Було так, ніби земля сама котиться під ноги, а армії постають з громади величезних хмар.

Коли пристрій був готовий, Стівен сів усередину і заплющив очі. Полковник довірив йому це завдання, і він із ним упорався. Він відчув, що пристрасно відданий цій людині. А коли Рід підійшов оцінити результат і сказав: годиться, Стівен Волш сміявся з утіхи, ніби йому щойно вручили Орден честі.

Сарторіус та його медперсонал розташувалися в будиночку на східній околиці Фаєттвіля. Армія відпочивала уже чотири дні, і завтра на світанку вони рушать далі. До півночі поснули всі, окрім Перл та Стівена. Вони спустилися з мансарди і пройшли на кухню, бо Перл хотіла покупатися. Запалили кілька свічок, а Стівен кинув до пічки поліна і хмизу, полум’я невдовзі розгорілося. Приніс із криниці води. Одне відро поставив на підлогу, а друге — на плиту нагрітися. Разом вони притягли балію з передпокою.

Поки Стівен наповнював балію підігрітою водою і ставив на пічку друге відро, Перл роздяглася. Промовила:

— Люблю, коли вода така гаряча, як тіки можна. Нічого кращого немає за гарячу ванну.

Він намагався не дивитись на неї, хоча Перл, здавалося, не мала нічого проти, аби на неї дивилися, хоч і зачинила двері, опустила фіранки на вікнах. Її волосся відросло, і вона намагалася підв’язати його ззаду стрічкою. Він вилив до балії друге відро, вона сперлася на його плече, попробувала воду пальцем ноги і усміхнулася до нього. Ніколи і нічого не робило з нього такого без’язикого остовпілого дурня, яким став він через оцю струнку білошкіру негритянську дівчину, що стояла оголена просто перед ним.

Вона сіла у воду, схрестивши ноги як дитинча, і плескала водою собі в обличчя і занурювалася по плечі, аби відмокнути, і підводилася з води зі шматком брунатного мила, милила собі шию і груди, і так задоволено поглядала на Стівена, що він засоромився своїх відчуттів. Він не знав, чи свідома Перл того, як вона зараз впливає на нього.

— Будь ласка, потри мені спину, — попросила вона. Він підтягнув стільця, сів позаду неї і намилював їй плечі, поволі спускаючись донизу, не оминаючи увагою жодного хребця.

— Ну, Стівене Волш, — сказала Перл. — Знаю я, що у вас у всіх чоловіків на думці. Хіба ж ні? Скіки тобі років?

— Дев’ятнадцять.

— Ага, ну не знаю, скіки мені. Може, тринацять, але вже точно не більше чотирнацяти. Не знаю, сини моєї мачухи, братики один і два, вони уже наче були, як себе помню, а другий братик, оце останнього літа йому було п’ятнадцять. Вони оба вищі мене. Так шо мені тринацять.

— Не хвилюйся, будь ласка.

— Ну я... я знаю. Не стала би я тута сидіти поруч із тобою, аби треба було хвилюватись.

А потім він ледь не пустив мила з рук, коли вона промовила: