Розділ «Марш до моря»

Багато хто пішов до річки, аби випрати одяг, або наймали для прання негритянок, і саме це товариство борців за гігієну першим побачило димок із труби пароплава, що наближався до верхів’я річки з узбережжя. Кричати та махати руками почали навіть до того, як судно з’явилося з-за вигину річки, а за мить, коли свисток почули в місті, це була радісна звістка для всіх: після тривалої ізоляції на території ворога північани мали перший контакт із іншими силами Союзу.

Шерман був так само схвильований, як і решта. Тиждень тому, у місті Лорель Гілл він вислав кур’єра у цивільному по річці Кейп Фір до Вілмінгтона, повідомляючи генерала про те, що скоро його армія буде у Фаєттвілі. Зараз, чуючи паровий свисток, Шерман упевнився, що його кур’єр прорвався до штабу. Свисток також повідомив, що річку можна використовувати, як транспортний засіб, і водне сполучення в його повному розпорядженні.

У порту довкола пароплава зібралися військові, аби пожартувати, і то доволі дошкульно на предмет того, що моряки чистюлі, завжди в парадній формі.

Поки капітан буксира чекав у передпокої штабу, який містився в арсеналі, Шерман диктував листи, походжаючи по кімнаті; ад’ютантові доводилося писати у скаженому темпі, аби встигати за ним. Тік привів ще двох молодших офіцерів, аби вони записували, — так невтомно працював генералів розум. Грантові він повідомив свої наміри приєднатися до армії генерала Шофільда з Огайо під Голдсборо, так щоби їхні об’єднані сили разом складали біля дев’яноста тисяч. Він передбачав, що насувається велика битва із перегрупованими силами повстанців під командуванням генерала Джо Джонстона, єдиного здібного командувача на їхньому боці. Шерману не хотілося, аби Джонстон устряв поміж ним та Шофільдом, який саме підходив від Нью-Берна вздовж річки Ньюз, тож не слід було баритися.

Стентонові у Вашингтоні він хвалився досягненнями своїх військ із часів Саванни: залізниці зруйновано, міста захоплено разом із збройними силами. Нехай Лі лишається у Річмонді, поки ми спустошимо його територію, а вже тоді кому здався той Річмонд?

Листи було покладено до поштової сумки для головнокомандувача, генерала Галлека у Вашингтоні, генерала Террі, командувача силами у Вілмінгтоні, та фактично кожному генералові Союзу, хоч віддалено включеному до кампанії на Південному Сході.

— Я повернувся, — наче хотів сказати Шерман. — Може, моє довге паломництво завершиться до літа, — писав він до дружини. — Твої руки, люба Елен, будуть мені Мединою. — Він ходив уперед і назад, чухав потилицю, потирав руки, а пера так і літали, записуючи усе, що він казав. Як здавалося полковнику Тіку, одержимість Шермана могла означати лише одне: генерал відчував перемогу.

Однак не можна було пропустити жодної дрібниці. Покінчивши з листами, Шерман відкликав Тіка убік.

— Пароплав відчалить назад до Вілмінгтона сьогодні о шостій вечора, — казав він. — Ця апетитна біженка, яку Кілпатрік вивіз із Колумбії, — як її в біса звати?

— Марі Бузер, — підказав Тік.

— Так, саме вона. Хочу, аби вона була на цьому пароплаві. Разом із матінкою. Та подбайте, щоб Кілпатрік не кинувся в річку, щоб їх наздогнати.

Генерал Кілпатрік не бачився із міс Брузер ще з часів бучі за участі кінноти сепаратистів у Соломоновім Гаю, коли йому вдалося успішно провести контратаку просто у спідній білизні. Пізніше один із його людей розповів, що Марі бачили на коні, загорнену лише у бойовий прапор Кілпатріка. Втрата бойового знамені була найбільшим генераловим приниженням, проте для Кілпатріка втрата Марі разом із прапором була ударом, після якого важко оговтатись. Куди вона поділася і з ким? Було несхоже, аби вона полишила поле битви сама. До того ж її багаж зник разом із нею. Коли він дістався до Фаєттвіля, він усюди її шукав. Він був одержимий. Він думав, якщо знайде її, забере із собою до південних морів, і вони житимуть десь на пляжі. А обідатимуть рибою, яку він зловить, та кокосами, що їх він струсить з пальми. Або як їй схочеться стати дружиною відомого генерала, він закінчить цю війну у славі й висуне свою кандидатуру в президенти. Як їй потрібні гроші, у нього вони водилися — він винаходив різноманітні способи збирання грошей впродовж цієї кампанії. Ще у Південній Кароліні його люди наскочили на обоз, що намагався пробиратися непоміченим крізь ліси, капітал цілого комерційного банку у двох фургонах. Сейфи були забиті срібними зливками, золотими монетами, цінними паперами, пачками паперових грошей. Звісно, більшість із цих скарбів була передана начальникові штабу Шермана. Але люди заслуговували на винагороду, а так само і я. Поділ трофеїв проводиться не тільки на морі.

Штаб Кілпатріка непокоївся за нього, бо ж замислений генерал тинявся по табору, що для нього було незвичним станом, із похиленою головою, руками за спиною, згрубілими рисами обличчя, — маска, така вдала для воїна на полі битви, перетворювалася на подобу умирущого сибарита. Він вислав до міста кількох людей, аби розвідали, рознюхали все, що можна. Зараз він отримав звіт: Марі із матір’ю були помічені на березі річки.

Було надвечір’я, холодне сонячне сяйво струменіло із нижнього квадранта неба, і місто потонуло у блідому світлі. Кілпатрік увірвався до міста, розлякуючи пішоходів, і поскакав на причал за буксиром з Вілмінгтона, а копита його гнідого стукотіли по дерев’яних дошках настилу. На причалі зібрався натовп, аби дивитися, як відходить пароплав. Трап щойно втягли на борт, і моряки на носі та кормі уже готові були віддати швартові. Оно вона, стоїть біля поручнів, сяйлива маленька шльондра, тримає під руку якогось молоденького офіцера неймовірної вроди. Вони обидва глянули на генерала. Кілпатрік на гнідому місця собі не знаходив, здавалося, ще трохи — і він стрибне на палубу просто зі свого сідла. Його кінь нервувався і крутився на місці, і балачки теж крутилися навколо, наче стрілки годинника. Що вона оце сказала? Майор (якого Кілпатрік не міг упізнати) везе депеші до Вашингтона, він люб’язно погодився супроводжувати Марі та її матінку до Вілмінгтона і там посадити на корабель, що прямує у Північні Штати. Дурна настрашена коняка не хотіла стояти спокійно.

— Марі, — гукав генерал, — Слухай-но. Я...

Але цієї миті пароплав видав два свистки, такі пронизливі, що йому заклало вуха. Кінь його позадкував. Марі засміялася, а галантний офіцер руками, затягненими в білі рукавички, прикрив її маленькі вушка. Вони були на палубі не самі: пасажирами їхали інші цивільні з Півдня. Вони махали на прощання тим, хто лишався в порту, а ті махали їм у відповідь. Пароплав повільно відходив від причалу. А стрічка води поміж ним і пристанню все ширшала. Біля Марі з’явився матрос і, здається, вручив їй щось — якийсь пакунок?

— Генерале!

Він почув її голос, коняка крутнулася ще раз, і коли він став обличчям до судна, щось злетіло в повітря, вивалилося з пакунка, залопотіло на вітрі й обліпило лице і груди генерала. Було чути її сміх, а разом і офіцерів, а коли він стягнув нарешті з себе цю штуку, пароплав відплив уже далеко, ледь виднів у хмарах пари, білий і тремтливий на тлі дальнього зеленого берега. А Кілпатрік лишився зі своїм бойовим знаменом у руках, дивився на смугу збовтаної синьої води попід пристанню і слухав відлуння сміху безсердечного дівчиська, відлуння, що його розвіював вітер.

Наступного дня канонерки та транспортні пароплави привезли для армії каву і цукор. Вони мали забрати до Вілмінгтона ще одну партію білих біженців, що пристали до маршу. Це робилося за наказом Германа і було продовженням операції, що мала на меті розрідити шлейф попутників, які супроводили його армію. Він хотів, щоб нічого не заважало проведенню нової кампанії. Рабів, що тяглися за ними ще з Саванни, і наразі загальне їхнє число становило двадцять п’ять тисяч дармоїдських ротів, мали вислати окремим походом до узбережжя під супроводом кількох офіцерів, із усіма возами і провіантом, яким генерал поки що міг поділитися.

— Хай продовжать свій похід, але не в тому напрямку, що я, — бурмотів собі Шерман.