Розділ «Марш до моря»

«Яка невситима, — думав він. — Стегна рухаються з упертістю локомотива».

І все ж таки, коли було вже по всьому і вона вже лежала поруч із ним, спала у тихій красі, а лице її на подушці виринало з маси змоклих кучерів, то виглядала невинною дівою. «Ні на що не можна покладатися, — думав собі генерал Кілпатрік. — Не лишилося у цьому світі й острівця моралі. Бісова маленька шльондра, що ж ти накоїла, я в тебе закохався».

III

Сили повстанців на річці Кейп Фір вчинили лиш слабкий опір, трохи постріляли і майже одразу дали драла з Фаєттвіля, тож об’єднані сили Армії Заходу перейшли річку, і місто стало темно-синє — здавалося, що цей колір виявився йому якраз до лиця. На вулицях юрмився натовп. Спостерігач, що бачив нескінченну процесію солдатів, фургонів, лафетів, карет, колясок та бідарок, мабуть, робив висновок: це суне не просто армія, а рушила в похід ціла цивілізація. Здавалося на шлях вийшло усе людство: чорні жінки та негренята пленталися, штовхаючи візки, або й тягли, як воли, криті двоколки, і білі громадяни Півдня у своїх гарних каретах, перевантажених, що скрипіли під вагою клунків та чудернацьких предметів меблів. Населення Півдня позаду Шермана ставало біженцями, приєднавшись до його походу, іншого вибору вони не мали. І всі вони, солдати і цивільні, були мокрі після нещодавніх дощів. Волосся прилипало до голів, а одяг прилипав до спини. Очі всіх подорожніх були втуплені в землю, вони йшли від старого до малого; коли припікало сонце, з них курилася пара, воно рятувало їх від однієї муки, аби скоро завдати їм іншу.

Попри все Перл чула запах весни. Коли медичний обоз Сарторіуса покотився по головній вулиці, вона стояла позаду візника, аби вдихати весняний вітер, читала його: запахи свіжоскопаної землі, запах гниття із зимових полів, і — чи можливо це — пахощі бузку. На узбіччі вона бачила латки жовтих крокусів, які щойно підводили свої голівки, та паростки дикого винограду. На одному подвір’ї вона вгледіла зеленкувато-жовті квіти форзиції. Хотіла покликати Стівена, аби і він це побачив, але той уже від’їхав із доктором Сарторіусом. Вона гукнула Метті Джеймсон, і та висунула голову з-під брезента, блимаючи, наче ховрах, що прокинувся від зимового сну.

— Мачухо, чуєте, пахне весною, правда? — вигукнула Перл.

Метті всміхнулася своєю звичною відсутньою усмішкою. Але заклики Перл послужили для неї приводом, аби причепуритися, Метті повиймала шпильки з волосся, розправила його, прочесала пальцями і знову зібрала, заколюючи шпильками.

Перл не знала, чи ця жінка взагалі щось розуміє. Про яку ж весну могла говорити Перл, окрім весни у Джорджії, на плантації, де до звільнення вона прожила ціле життя? Кожна весна, яку зустрічала на цій землі, збурювала у пам’яті ті весни, коли вона тільки починала розуміти життя, коли воно милосердно осявало її, і вона могла бачити, що є тут щось важливіше за все, важливіше за її страхи і батьків батіг на спинах людей, старих достатньо, аби бути їй дідусями і бабусями, нещастя своєї матері, проникливі співи у полях білої бавовни, коли вся ця білість, здавалося, ховала в собі усіх, хто працював у полі, топила їх у собі, ніби бавовна була водою, і вони не могли з неї виринути — життя здіймалося понад усім, не покірне йому, для маленької дитини це було, як ніби справжній Хазяїн говорить до неї: я тут поруч, дитя, і знай, що життя — це щось більше, я покажу тобі його у квіточках, що розквітають усюди, аби ти милувалася ними, нюхала їх і знала, що твій батько нічого не може із тим усім вдіяти.

Хоча, можливо, Метті Джеймсон і зрозуміла, коли Перл глянула на неї, бо вона усміхалася, а, можливо, згадувала Джорджію й усе, що у них було спільного, навіть не усвідомлюючи цих згадок.

Весняна погода принесла Шерманові полегкість для його душі і тіла. Він був щасливий уже тим, що вибрався з Південної Кароліни, болотяного царства, як він її охрестив, із розливами річок і негідними зрадливими душами. Від запліснявілої вогкості її клімату розгулялася його астма. Його груди дихали із музичним присвистом — були дні, коли він нагадував ходячу гармоніку. Але у найгірші моменти вдихнути повітря уже вимагало страшних зусиль. Він завжди боявся, що йому забракне повітря. Саме тому він не терпів води, саме тому не міг спати у закритих приміщеннях, натомість спав надворі під великим чорним небом і зірками, що переконували: над ним величезний шар повітря, і він не задихнеться.

Йому не хотілося, аби Фаєттвіль став другою Колумбією. По всіх бригадах він розіслав накази про те, що до мешканців цього штату треба ставитися з повагою. Ті речі, які він допускав південніше, зараз уже не мусять повторитися. Загалом мешканці Північної Кароліни були пасивними сепаратистами, тож йому здавалося, вони не заслуговують на ті покарання, які застосовувалися для її сусідів. Втім, із наказами чи без них, армія налічувала шістдесят тисяч чоловік, і для них потрібно було щось більше за генеральське веління. Він обрав полки Чотирнадцятого корпусу для охорони міста — вони з-поміж усіх його хлопців були найдисциплінованіші, найменш свавільні, потрапляли до війська із північних серединних штатів, де жили благочестиві покірні люди.

Фаєттвіль гарне місто, та й руйнувати у ньому особливо не було чого. На плато понад містом знайшли старий арсенал Сполучених Штатів із незліченною кількістю зброї, що її могли використати конфедерати: рушниць, гармат, тисячі діжок із порохом. Його ливарні виробляли наполеони та дев’ятифунтівки. На його складах полиці були завалені запасами рушничних лож. Шерман наказав, аби цілий комплекс підготували до знищення, коли армія рушить далі.

— Шкода все це плюндрувати, — сказав він полковникові Тіку. — Але ми ж не можемо виділити гарнізон для його охорони.

Проїжджаючи містом, Шерман вказував на заводи і фабрики, а Тік сумлінно заносив їх до списку на знищення.

А потім постало питання про вбитих полонених. Шерман стримав Кілпатріка, який поклявся вбити по одному заколотнику за кожного вбитого федерала. Однак по тому прийшло повідомлення про ще один випадок: один із солдатів авангарду був захоплений відступаючими і застрелений, а його тіло вивісили на ліхтарному стовпі. Генералам Гарді та Віл еру надіслали попередження про те, що має статися, у разі, якщо підлі убивства триватимуть. І Шерман наказав провести публічну страту полоненого з конфедератів, того, кого обере випадок.

Під вартою із Шермановою армією йшло біля трьох сотень полонених сепаратистів, а обмін в’язнями на той час відбувався украй рідко. Вони стали табором на схід від Фаєттвіля і сиділи рядами на землі, коли до них під’їхав кінний сержант, витяг згорнене ласо, підняв його над головою і закинув якнайдалі. Один із ув’язнених, кощавий хлопак із довгою шиєю, прищавим лицем та великим борлаком, знаний за блазня у своїй компанії, підвівся і, посміхаючись, зловив линву, бо, певно, думав, що ворожнеча трохи послабла, тож обидвом сторонам можна погратися й подуріти. За хвилю ласо затяглося йому на поясі, його витягли з руками, притороченими щільно до тіла. Дехто з полонених скочив на рівні, кричав, вимахуючи кулаками. Але напоготові були десятки вершників, і кожен тримав у руках рушницю.

Страту було належним чином підкреслено урочистою ходою до центральної площі, били барабани, а бідолаха полонений пройшов між двома рядами солдатів, що стояли по стійці струнко, та кінних офіцерів. Така врочиста церемонія із притихлим, сумним натовпом, що спостерігав дійство, на думку Шермана, була найкращим попередженням для південних генералів, воно застерігало, що станеться, якщо їхні підлеглі і далі вбиватимуть полонених-федератів.

Ріду Сарторіусу випало засвідчити смерть страченого. Він відсунув закривавлену пов’язку з очей. Одна з куль ввійшла крізь праву щоку. Груди були посічені кулями, а ще одна куля влучила просто у чоло. Рід кивнув, похоронна команда поклала тіло на каталку і повезла геть.

Наступного дня була неділя, настрашені фаєттвільці благочестиво подалися до церкви, щоправда, їх дещо збентежила присутність там людей у синій уніформі. Утім, це був мирний ранок, із чистим небом, а погода хоч і не тепла, але й не вітряна. Полки розташувалися всюди, облаштувавши собі упорядковані військові табори, а самі війська могли насолоджуватися першим відпочинком після довгих тижнів походу, армія нагадувала величезний табун худоби, що мирно собі паслася.

Навіть загони торбохватів, що виїжджали за місто, розмовляли стишено і ввічливо, заходячи до домівок і забираючи ковдри та подушки, килими для чепраків та наметів, а також усю провізію, яку тільки могли відшукати.