Розділ «Марш до моря»

— Мамо, як ти можеш його терпіти, — сказала вона тоді.

— Марі, — відповідала мати, — якщо ти маєш власного юридичного дорадника, якщо ніколи не забуваєш, чому ти робиш те, що робиш, нічого із того, що, як решті здається, трапилось, насправді ніколи із тобою не станеться. Запам’ятай це. У мене було четверо чоловіків, кожного я заводила з іншої причини. А твій татко був єдиний, кого я справді кохала. А також єдиний, кому я по-справжньому належала. Останній, містер Тризер, зараз десь, бозна-де, грається у солдата Конфедерації. Він би й перед розлученням не зупинився, аби ніхто ні на крихту не сумнівався в тому, що він палкий прихильник сепаратистів.

Ну, вже все готове. Вона спуститься вузенькими сходами так, ніби це її перший бал у резиденції губернатора.

Ось і він, дивиться знизу. Ну й потвора! Погляд, який неможливо описати інакше, аніж сласний. Дуже цікаво. Він навіть не здогадується, що це написано в нього на обличчі величезними літерами. Як він, певно, пишається цими сміхотворними рудими пасмами на щоках.

А що це за пахощі? Боже милосердний, це ж наша вечеря, наша армійська вечеря.

Наступного ранку Жан П’єр устав удосвіта, аби взятися за свої справи на кухні. Ще не прозвучала ранкова сурма, і хоча тут і там по таборі розпалювали багаття для сніданку, солдати здебільшого ще спали по наметах, і йому доводилося пробиратися дуже обережно, аби не перечепитися за щось у темряві.

Увійшовши до будиночка, він був шокований: до вечері, якій він присвятив години праці, навряд чи хтось торкався. Недогарки свічок ще пихкали догораючи. Супницю вкривав шар застиглого жиру. Жан-П’єр був глибоко обурений. Вино у карафці, так само заледве куштували. Він сів на стілець і в пориві праведного гніву вихилив склянку вина і заїв його жиром, який зішкріб із супу вказівним пальцем. Це не вперше він злостився на скаженого генерала, який колись його викрав. Не вперше він замислився над тим, щоб утекти.

Його присутність розбудила почесного полковника Мелроуза Мортімера, який заснув у вітальні — голова на письмовому столику. Мортімер цілий вечір намагався не дослухатися до звуків, що долинали згори, і писав листи до своїх сестер-дівиць. Мортімери були спокійна родина, не надто схильна пити життя повною чашею. З того часу, як померли його батько й матір, ніхто із п’ятьох братів та шістьох сестер так і не одружився і не вийшов заміж. Полковник, флегматичний солдат, обділений уявою, вважався у родині авантюристом, оскільки служив у війську, хоча насправді він знав армію приблизно так, як слухняне дитя знає своїх батьків.

Саме тієї миті, коли Жан-П’єр почав прибирати зі столу, а Мортімер вийшов надвір до вітру, кіннота повстанців, наче армія привидів, зринула із першого ранкового непевного світла і з пронизливими криками влетіла до табору.

Сторожу вони легко подолали, й у перші хвилини солдати-федерали були просто безпомічні, поли їхніх наметів лопотіли у повітрі, над ними гасали коні. Чоловіки, скидаючи з себе ковдри, бігли до рушниць, складених у піраміди, і падали вражені кулями, інші піднімали руки вгору, здаючись. Проте у метушні та тумані ранку все ж таки були спроби опору, молодші офіцери вигукували команди крізь оглушливу стрілянину. Одні солдати бігли до лісу, шукаючи прикриття за деревами, інші ставали на коліно і стріляли по конях нападників зі своїх спенсерів. Сніданкові багаття розбризкувалися у повітрі кінськими копитами, коли з припону зірвалися коні Кілпатрікових кіннотників.

Сурмач, просурмивши сигнал тривоги, порушив найглибший сон Джадсона Кілпатріка після найбільшого виснаження у його житті. Генерал збіг сходами у самому спідньому, скочив на ґанок, де перечепився об ногу конаючого Мелроуза Мортімера, що лежав на сходах головою донизу, а з великої діри на його мундирі цебеніла кров.

Табір його кінноти став полем битви, і перше, про що подумалось Кілпатріку: тепер він утратив усі шанси на просування по службі. Три офіцери повстанської армії виринули з ранкової імли і спинили коней.

— Де генерал Кілпатрік? — вигукнули вони.

— Отам, — указав Кілпатрік пальцем у напрямку, звідки вони взялися, його плечі зсутулилися, голова нахилилася — словом, він удавав із себе наляканого прислужника — якусь дрібну сошку. За хвилину вершники зникли, генерал у сорочці й підштаниках побіг за будинок до стайні, де відв’язав свого коня, проскакав без сідла крізь бойовище і ліс і гнав його без упину, допоки звуки стрілянини лунали уже на віддалі.

Що було робити? Він наохляп сидів на коні, дослухаючись до власного дихання. А хай йому біс, я ж голий, тут задубіти можна. Він відчував між колін шорстку шкуру коня. Відчував, як гупає його серце. «їм не вдасться захопити генерала, подумав він. Може, я й втрачу скількись там людей і скількись коней, але генерала їм не взяти, і це справді важливо. Господи Ісусе, як несподівано вони наскочили. Я хвильку перечекаю тут, потім тихенько повернуся і переберу на себе командування. І тоді ми спроможемося на контратаку. Ага, чую постріли моєї батареї, ось уже почалося. Тепер ми заженемо їх у болото».

Наче почувши його, генералів гнідий поволі рушив до табору.

— Авжеж, соромно, що так сталося, але нічого не вдієш. Скоро підтягнеться піхота, аби прикрити мої тили, так само як вони вчинили під Вейнсборо. Усе так, як має бути, моє завдання — виманити повстанців, витягти їх, виявити, де вони є. Саме це я тут і зробив. Піхотинці мене недолюблюють — ані Говард, ані Слокум, чи їхні командири — ніхто з них мене не любить, але жоден не може сказати, що на його колону хтось напав, поки Кілпатрік прикривав її фланги. Ось Біллі Шерман мене любить, а із ним варто рахуватись. Я щось придумаю, не хвилюйся, — уголос промовив до коня і потріпав йому гриву.

Що ж до Мері Бузер, про яку він тільки зараз згадав, то вона лишилася у будинку... Якщо повстанці занадто тупі, аби допетрати, що чоловік, який у спідньому вибіг із найкращого наявного будинку, він і є найвищого звання... А ті, хто у будинку, вони будуть у повній безпеці, якщо тільки голів не висовуватимуть. От Бастер, той міг вискочити без усякої потреби. Так йому й треба. А вона сидітиме тихо.

Хай там як, а він утік, не подумавши про неї. Треба буде вигадати якесь пояснення. Чортова дівка, надурила мене. Більше, каже, не хочу, генерале. Будь ласка, проведіть мене до моєї кімнати. Це вона каже, ледь скуштувавши такого чудового рагу, найкращого з тих, які готував Жан-П’єр, і зразу рушила нагору сходами перша, тримаючи його за руку позаду, так що він за кожним кроком відчував, як торкаються її спідниці.

У спальні вона враз зачинила двері, швидко скинула сукню, додолу полетіли також нижні спідниці та фіжми, що впали із брязкотом. Його тремтячим грубим пальцям було дозволено розшнурувати дамі корсета. Потім рожева і сяйлива, лишень у спідньому та у панчохах, міс Брузер притислася до нього, уп’ялась йому в губи, розстебнула ширінку і схопила його прутня для швидкої оцінки. Вона фактично кинула його на ліжко та у сяйві місяця, коли вона уже настромилася на нього, він побачив, що шия у неї вигинається, наче в лебедя.