Розділ «Марш до моря»

У лісі тхнуло сосновою смолою та запліснявілими лисоголовими поганками і лишаями. Що ж, іще одна причина не вмирати тут. Килим із голок був такий товстий, що, як перевернути його лопатою, можна було бачити кротів і черву, жуків та безоких потвор без імення, що звивалися у землі. Де у цьому лісі подівалися птахи? Жодного немає. Ні, тут взагалі якась бісова тиша.

Чим далі в ліс, тим тісніше гуртувалися дерева, і вершники поїхали далі один за одним, так що загін рухався, по-зміїному звиваючись, у західному напрямку, і до того місця, де збиралися поставити заставу, залишалося, судячи по карті, дві-три милі. Натрапили на просіку, поїхали нею. Заклубочився туман, його хвилі огортали стовбури дерев, і за кілька хвилин Кілпатрік відчув, що його обличчя таке мокре, ніби він щойно вмивався. Краплі глухо стукотіли об криси його капелюха. Він почув гуркіт грому. Спочатку далі, потім ближче. Аж раптом, аби запевнити генерала, що його райдужні плани стосовно наступної ночі було переглянуто найвищим командуванням, увесь ліс освітився спалахом сліпучого блакитного світла. Почулося зловісне шипіння, ніби бікфордового шнура, тріск розколених стовбурів дерев, що розліталися на друзки, а потім оглушливий удар, як ніби вся земля була пороховим льохом. Коні наче ошаліли, хвилину вершники з усіх сил намагалися просто утриматися в сідлі. Кілпатрік, який ніколи не був відмінним вершником, зрозумів, що висить підв’язаний за одну ногу, яка застряла у стремені, а кінь тягне його, б’ючи головою об вузлувате коріння. Він почув як волає. Нога випала зі стремені, і він ударився об дерево. Якийсь час повітря було сповнене криками та іржанням наполоханих коней, а по тому всі звуки заглушив шум страшної зливи.

За дві хвилини дощ так само раптово припинився.

Генералові Кілпатріку забило подих. Він лежав під деревом і хрипів, не в змозі вдихнути повітря в порожні легені. Його людей гроза застала подалі від того місця, де лежав він сам. Вони спішилися і викручували воду зі своїх капелюхів. Вони його або не помічали, або ж робили вигляд, що не бачать, що він упав. Коні стояли покірно, наче все забули. Його власний гнідий жеребець підбіг до нього заспокоєний, наче то й не він запанікував і скинув свого вершника.

Кілпатрік полежав, безсило роззявляючи рот, аж ураз із болісним ревом у його груди ринуло повітря. Саме цієї миті він усвідомив, що у світлі блискавки бачив мертвого солдата, прип’ятого до дерева.

Вони нарахували одинадцятьох загиблих, окрім того, прив’язаного до дерева, із клаптем паперу, що стирчав з нагрудної кишені. Тіла були розкидані по лісі, кожне лежало в калюжі з води та крові. У більшості руки були зв’язані за спиною і перерізані горлянки. Вони усі були кіннотники. А написано: ЦЕ ҐВАЛТІВНИКИ.

Кілпатрік вислав до табору посланця. За півгодини сюди прибув загін, спішився і почав копати могили при світлі смолоскипів зі зрубаних сосенок. Кілпатрік поїхав далі зі своїм супроводом, виїхавши з лісу, вони побачили ще дев’ять тіл, що лежали при дорозі. Їх так само застрелили, вони валялися посеред інших ознак бійні — розірваних мішків із борошном та кукурудзяною крупою, розкиданим столовим сріблом, розбитими пляшками з віскі та мертвим мулом. Наказавши віднести тіла до лісу, Кілпатрік проїхав кілька миль до перетину із дорогою Монро, якою, думалося йому, найімовірніше прибуде кіннота Гемптона, перевірив розташування бригади під командуванням полковника, залишився вдоволений зайнятою позицією і повернувся до лісу — саме вчасно для того, аби промовити кілька слів над небіжчиками. Їхні кишені обшукали, зібрали листи та фотографії, зараз уже двадцять могил глибочіли у м’якій лісовій землі і були готові прийняти тіла. Кілпатрік глянув на кишеньковий годинник, насупившись, бо вже так пізно. Відкашлявся. Вояки поскидали капелюхи. Із обличчям, що світилося від сяйва смолоскипів, генерал промовив:

— Наші браття були вбиті після того, як здалися. Я повідомлю про це генерала Вілера і вимагатиму розслідування. А якщо він не впорається із цим, я розстріляю по одному в’язню-повстанцю за кожного з тих, що тут полягли. Поможи мені в цьому Господь. Амінь.

Коли генерал дістався до будинку, призначеного для його резиденції у Соломоновім Гаю, він, злегка накульгуючи, побитий, вкритий синцями після свого падіння, звеселився, вдихнувши пахощі французьких страв. Він на хвилину роздратувався, довідавшись, що місіс Трістер, яку вже вважав чимось на кшталт першої страви, відбула у супроводі офіцерів штабу одного з підлеглих генерала Слокума, генерала Рідлі, командира піхотної бригади. Рідлі давно вже хотів запросити цих дам до себе на вечерю.

— Не можна довіряти піхотинцям, — пробурмотів Кілпатрік.

Він уже замислився над тим, як покарає Мелроуза Мортімера, як раптом збагнув, що місіс Трістер поїхала, але ж лишилась Марі; його пульс одразу пришвидшився, бо ж це означало, що дівчина обирає його товариство понад усі інші. А мати, ну справді, вона ж могла поїхати, у такий спосіб, гм, ніби призначаючи мені доню? Цілком можливо. Дипломатичний хід, саме так, чого і слід було сподіватися від мудрої та розсудливої матусі.

Кілпатрік сперся на камін у вітальні будиночка і вихилив склянку портвейну. Марі була нагорі, готувалася до вечері. Жан-П’єр накрив стіл із улюбленою порцеляною генерала, що її надибали ще у Саванні, і маленька кімната із низенькою стелею була сповнена мерехтінням свічок на столі та у свічниках. Чи існує любовна перемога солодша за ту, що її можна здобути під час війни? Він помітив, що на його гімнастерці та штанях позасихала багнюка. А чоботи були просто заліплені багном. «Мені, певно, слід було би почиститись». Він усміхнувся. Боже, ні, це ж саме те, що їх так заводить. Не якийсь там південний хлюст із хусточкою, що стирчить з рукава. Ні, вони хочуть героя. Ми вбиваємо, і самі готові прийняти смерть, от що їх заводить.

Він відчував збурення під ширінкою та продумував ніч попереду. Буде опір та умовляння, але, зрештою, вона буде змушена здатися, вона збудиться до стану палкої цікавості, хай навіть сама цього не визнаватиме. Він знав жінок. Вони нізащо не признаються, чого хочуть насправді, але завжди настає мить, коли жадоба віддатися новим емоціям примушує переступити поріг. Міс Бузер принаймні зрозуміє, до чого доводить дівоче кокетування. Він помститься їй і за усіх тих південних жеребців, яких вона вимучила, не допускаючи до свого тіла.

Кілпатрік утрачав спокій, поглядав на стелю, дослухався до ходи. Пригладив свій цупкий рудий чуб. Налив собі ще склянку портвейну. Треба не забути написати дружині.

Нагорі Мері займалася своїм декольте. Вона торкнулася маленькою скляною паличкою поміж грудей і поза вухами. Речі з її косметичної сумки дарували їй душевний спокій, і не тільки вони, а й сама сумочка з мідяними застібками та кишеньками, оббитими рожевим шовком. Втішали її в цій жахливій хаті в забутих Богом проклятих хащах. Любі їй речі все ще при ній. Вражало, як це їхнє велике розкішне життя втислося до валізок, коробок, сумок, подібних до цієї. Але хай там як, усе це тут.

Вона чула кроки генерала. Від тупоту його чобіт трусилася уся халупа.

— Цей чоловік — ідіот, — казала мамуся. — Ідіот і дикун. Але він велика цяця і може полегшити нам вибратися на Північ. Залізниці більше не працюють. Тож він стане нашою залізницею. Думай про нього, як про паротяга, який повезе нас, — сказала мамуся і засміялася.

Їм так гарно між собою велося, ніби вони сестри, а не мати із донькою. І вони мали план.

— Ми подамося до Європи, дорогенька. Те життя, яке ми знали і якого мали право сподіватися, на цьому континенті для нас уже недосяжне. Коли закінчиться війна, їй ще не буде кінець. Знаю я тих чоловіків — їхня війна ніколи не скінчиться.

Матір така мудра. Ще рік тому вжила заходів. Перевела їхні гроші до нью-йоркського банку. Продала земельні угіддя та інвестувала гроші у федеральні облігації, звісно, тримаючи це у секреті за допомогою старого адвоката Сайлеса Фестона, в якого з носа стирчали жмутки волосся і який колись, поки не бачила мати, облапав Марі.