Розділ «Марш до моря»

— Ну я на це так дивлюся: Господь подав їм знак, щоб вони дозволили нам перепочити. Може, він готує для нас іншу долю. А у нас є час з’ясувати, яку саме. Бо ж коли він рятує нас милосердно, то тільки з певною метою.

Тепло раннього листопада швидко пропало, і тепер двоє в’язнів день і ніч куталися в ковдрах. Вікна в камерах були без шибок. Коли йшов дощ, стіни мокріли, і потім, коли прояснялося й ставало холодніше, вони обмерзали. Ґрати були такі холодні, що годі було й доторкнутися. Тож у мілледжвільській в’язниці з її холодом і пліснявою було нічим не краще, ніж у могильному склепі.

— Сержанте Баумґартнер, сер, — гукнув Арлі. — Ви ж грієтеся принаймні відерцем з гарячим вугіллям. Чому б вам не прийти сюди до нас з цим відерцем, щоб ми не задубіли до смерті перед тим, як ви нас пристрелите.

Тюремний наглядач промовчав. Він був гладкий чоловік і задихався за кожним кроком.

— Сержанте Баумґартнер, — знову погукав Арлі, — я пророкую, що незабаром настане година, коли ви відчините ці двері і звільните нас.

Баумґартнер зітхнув.

— Я надто старий, щоб воювати, — промовив він, — тому моя служба полягає в тому, щоб сидіти з такими, як ви. І я не знаю, що заслуговує на медаль, якщо не це.

Вони прокинулися, як і зазвичай, ще до світанку і, стоячи, почали підстрибувати, щоб розігнати кров. Віл перейняв цю вправу від Арлі і практикував її щоранку. Але сьогодні, окрім холоду в кістках та пари з рота, спостерігалося дещо інше. Знадвору чулися гучні вигуки та стукіт коліс. Віл підійшов до вікна і став навшпиньки, щоби виглянути за ґрати. Там було на що подивитися.

— Що там таке? — спитався Арлі.

— Фургони один за одним. Як на параді, — відповів Віл. — Підганяють коней. Дякуючи Господу, настав час!

Попри цей шум-гам Віл чув — щось струменить із неба, і не те, щоби вітер, а радше тиск повітря, начебто небо притисло себе до землі. Чулося якесь шелестіння чи, може, то був запах на зразок того, що буває після спалаху блискавки. Він відчував натиск наближення бурі, хоча після того, як вийшло сонце, небо стало холодного синього кольору, і підстав тривожитися наче не було.

Проте в’язниця вся заворушилася. Зі свого верхнього поверху вони чули крики на всіх нижніх. В’язні почали стукати мисками по ґратах. І ну свистати.

Арлі радісно шкірив зуби.

— Краще збирай своє барахло, молодче, бо ми покидаємо нашу домівку.

Наполоханий галасом сержант Баумґартнер став обличчям до дубових дверей, тримаючи напоготові свій мушкет.

— Слухайте-но, містере Баумґартнер, сер, — гукнув Арлі. — Будьте обережні з тією штукою, бо можете заподіяти собі шкоду.

Бідний чолов’яга, начебто погодившись, сів на своє місце і відсапувався.

Вони чули кроки по кам’яній підлозі, брязнули, відчиняючись, двері камер. На мить Віл злякався, що в їхньому віддаленому горішньому закутку їх можуть просто забути. Проте незабаром загуркали і в двері їхнього поверху. Розгублений Баумґартнер насилу знайшов у своїй в’язниці потрібний ключ.

Арлі та Віл уперше з того часу, як потоваришували, зустрілися за межами своїх камер і потисли один одному руки. Вони приєдналися до процесії в’язнів і вийшли залізними сходами вниз на освітлене холодним сонцем подвір’я в’язниці серед, мабуть, півтори сотні інших, також узутих у черевики без шнурівок та закутаних у ковдри.

Вони стояли і тремтіли від холоду.