Розділ «Марш до моря»

— Ти мене канчуком? Мене канчуком? — горлав солдат.

Вона плазувала по землі, він усе шмагав, а її вереск лишень роз’ятрював його. Для інших то було навіть більшою розвагою, аніж стрілянина по хатньому начинню, і за мить у поле зору Прайса понабігало багатенько вояків, затуляючи йому перебіг подій. Першим поштовхом було підійти і припинити те, що відбувалось, але він одразу вирішив, що того не зробить.

— Це не твоя країна, це не твоя війна, — повторював він собі.

Підбіг сержант, він кричав.

— Вона — біла, трясця вашій матері, це ж біла жінка!

Прайс зрозумів, що потрібно негайно прибрати звідси хлопчика, це жахливе видовище — не для дитячих очей. Вереск змінився зойками. Солдати зривали з неї одяг, і через їхні спини у повітря злітали жмуття та клапті тканини.

Ніхто не зважав на крик сержанта, і він віддав наказ, що перетворив подію на військову операцію. Він покликав кількох, що лишалися біля фургонів, і поставив їх у ряд обличчям до маєтку. Прайс, силкуючись від’їхати, бачив, що володар маєтку знову стоїть на ґанку, незворушний, начебто його переживання не можна виявляти на люди, бо ж це задовольнить ворога. Тож для Прайса, що їхав повз кущі троянд і азалій, супроводжуваний жалісними зойками та лементом жінки, старий також доєднався до війни, де кожна така річ — це військова операція.

Г’ю Прайс скерував свого мула через великий моріжок, що перетинався дорогою через поля до отвору в кам’яній стіні. Минуло близько трьох годин відтоді, як він виїхав із табору з торбохватами. Лінія походу корпусів тяглася на милі, він припустив, що, їдучи назад тим самим маршрутом, він наздожене колону, хай би вони вийшли й на світанку. Тож він подався лісом, довірившись власним чуттям.

Хлопчик уже заспокоївся, сидячи попереду Прайса, зігнув свою спинку і роздивлявся навколо. На ньому була ліврея — рудуваті штанці до колін та панчішки, чорні чоботи із пряжками та рудуватий жакетик із жовтою облямівкою. Прайс дозволив йому тримати повід, і хлопцеві це, видно, сподобалось. Темний ліс уже прогрівся, і мул дріботів поволі у його тиші. Хлопця звали Девід. Про свій вік він не знав нічого. Не пам’ятав ані батька, ані матері. У господарстві був «відганялкою для мух», обов’язками його було стояти позаду Хазяїна та обвіювати його величезним віялом з пір’я. Це була його основна робота. До того ж його іноді брали до екіпажу — сидіти на передку поряд із кучером.

Вони їхали, а мул, коли йому заманеться, сповільнював темп. Прайс відкинувся назад і озирав ліси праворуч і ліворуч. Сонце пробивалося крізь крони високих дерев, то осліплюючи його очі, то пропадало, лишаючи його в темряві. Цей день він запам’ятає і без нотаток. Раптом він невідомо чому відчув страшенну втому.

— Це не твоя країна, і війна не твоя, — нагадав він собі.

— Та навіщо ж ти взяв оце негреня, за якого ти тепер відповідальний?

Скільки років Девідові — вісім, дев’ять? Хлопчина зважився на те, що побоялися зробити більшість рабів з плантації. Правда, він малий ще, не вміє думати про майбутнє, замислюватися про свою дальшу долю, не було в нього думок, які б втримали обережного дорослого, який би побоявся невідомого майбутнього і визнав би за краще терпіти хай страдницьке, але звичне життя. Діти живуть цією хвилиною. Але, як і всі раби, хлопець чув промову старого Хазяїна. Та страшилка на нього не подіяла. Він зважився і кинувся у пошуки власної долі. Можливо, це був лише хвилинний імпульс, але тепер він вільний.

— І що ж мені тепер з тобою робити, Девіде?

— Не знаю, сер.

Прайс бачив, що хлопцеві подобається керувати мулом, який звісно, тюпав собі, як хотів, у тому темпі, в якому зручно, незалежно від наказів. Однак Девіду те було байдуже, він тихенько плескав мула віжками і гиготів, коли той ніяк не реагував. Отак вони чапали на мулі крізь ліси, і Прайс тримав свою руку на тоненьких рученятах дитини.

II

Кіннота Кілпатріка форсувала річку Пі Ді і мчала вже по території штату Північна Кароліна. Офіцери штабу скакали поряд із його коляскою в ролі почесного супроводу. Скакали молодцювато попри неголені обличчя та потріпану в боях уніформу, кожен із них сподівався хоч погляду від останнього набутку генерала, славетної вісімнадцятирічної південної красуні Марі Бузер. Та й матінка її, Амелія Трістер, по другу руку від Кілпатріка, була теж нівроку. У доні було бліде обличчя та блакитні очі, ротик із вигнутими пухкими губами. Купу золотистих кучериків, підколених над вухами, увінчував малюсінький капелюшок завбільшки із чайне блюдце. Мати була брюнетка, а її очі іскрилися пустощами. Вона смалила маленьку сигару. Якщо Кілпатріку здавалося, що таємниця шарму Марії ще потребує додаткових замірів глибини, Амелія Трістер була загальновизнаною красунею. Їхні сукні заповнювали геть усю коляску подібно до величезного шлейфу веселкової хмари. Від цих красунь Джадсонові Кілпатріку макітрилося в голові.

Він знайшов жінок у Колумбії, вони відрекомендувалися як прихильниці Союзу. Таким чином вони були просто зобов’язані приєднатися до походу. Жінки були не без статків, велика коляска Кілпатріка, де він зараз умостився, належала власне їм; у фургоні, що тягнувся позаду, було ще більше того, що вже надарував генерал, а війна попереду видавалася екстравагантним довжезним пікніком, із собою вони везли сукні і коштовності, срібло, порцеляновий посуд і кришталь.

Намагаючись підтримати розмову, аби дами не нудьгували, вагомо натякаючи на плани генерала Шермана стосовно штату Північна Кароліна, Кілпатрік водночас обмірковував плани і для прийдешньої ночі, йому праглося не менш, як повної перемоги, — він хотів їх обох.