Розділ «Марш до моря»

Тієї миті, коли Прайс подумав про те, де поділися раби, бо ж досі не бачив жодного міста чи плантації без купи негрів, що вибігали привітати своїх визволителів, кілька з них з’явилися з-за рогу будинку, а потім ще кілька. Вони сунули безживним натовпом, погано вдягнені як на таку холодну погоду, дехто з них був босоніж, голови жінок запнені хустками, чоловіки зігнуті, неголені, а діти похнюплені, мов дорослі; нарешті перед ґанком біля старого зібралося біля півсотні чорних. Прайс підштовхнув свого мула до ряду солдатів. На спинах рабів, у дірах жакетів, було видно рубці. Один із них, на милицях, не мав лівої стопи.

— Гаразд, — розпочав старий плантатор своїм хрипким басом. — Ось, дивіться, ці янкі припхалися визволити вас. Ну, давайте, оберніться і гляньте на них. Ось тепер ви їх і побачите.

Дехто з рабів слухняно обернувсь і побачив солдатів, яких спантеличило таке мовчазне привітання за велінням старого плантатора. Виглядало, ніби він поєднав їх усіх в один гурт — солдатів із рабами. Коні занервувалися. Один із солдатів сплюнув тютюнову жуйку. Ще хтось здійняв рушницю, обрав собі якусь ціль в одному із верхніх вікон і сказав: бах! Прайс насупився. Оце так усе і закінчиться? Де ж та злостива реакція, якої він чекав від торбохватів?

— Вам же до вподоби ідеї цих янкі, — провадив старий. — Що, думали, я не знаю? Що, думали, не знаю про кожну думку, яка крутиться у ваших дурних головах? Знаю! Знаю, що в тебе у голові крутиться, Амосе, і у Саллі, і у тебе, Маркусе, у Джозефа, у Сайлеса, знаю, що в казанку у сліпого Генрі, ба, та в кожного з вас загніздилося — у кожного найкуцішого малого, з тих, що ви там понаплодили собі. Бо на волі чи у неволі, ви ніколи не будете розумніші за свого масу.

Тут сержант, вийшовши з трансу, вислав по фургону та по шестеро солдатів з лівого та правого боку будівлі до заднього двору. Решта лишалася поруч із ним, по команді вони розчохлили рушниці і взяли їх напоготів.

— Так от, кажу я вам, — вів далі старий, — хочете піти із клятими янкі, то йдіть. Он там, — вказав він рукою, — ціла їхня армія. Геть усі злодії. Жебраччя. Бачте, оці риють носом землю на задньому дворі, як хорти. Не тому вони сюди прилізли, бо знали, що ви їх сподіваєтесь, ні-ні, вони прийшли по мої харчі, по моє добро, по мою худобу, мулів та коней. Прийшли забрати все, на що можуть накласти свою брудну лапу. Отож гайда з ними, геть, тут чистіше буде, а їм начхати, підете з ними, чи лишитеся. Помагай вам Бог, бо я помагати вам не збираюся. Не буде більше маси, аби подбати про вас. Не буде кому поховати вас благочестиво, по-християнському, коли прийде час. Ні. Будете як вічний жид, якому ніде прихилити голови, аж до того як упаде у якусь канаву, і прилетять на стерво хижі птахи і склюють його плоть до кісток. Давайте, беріть ту вашу свободу, і хай Бог милосердний пожаліє ваші бідні чорні душі.

На цьому старий підвівся, ковдра впала з його колін, він повернувся і пішов до будинку, і вся його родина потяглася за ним.

За годину, як сонце уже добряче піднялося, загін вишикувався на посипаній гравієм доріжці, готовий вирушати назад. Добра було багатенько, фургони завантажили мішками з кукурудзяним борошном, рисом та картоплею, індичками та курчатами, шинкою, яловичиною, великими кругами сирів, діжками горіхів, сухофруктів та ящиками пляшок віскі. А ще одного плантаторського воза послали забрати речі, знайдені у сховищі на сіннику: скручені перські килими, кілька картин, бавовняні мішки із ковдрами та подушками, зв’язку пістолетів, стару і довжелезну крем’яну рушницю та стоси порцеляни, прикрашеної фамільними вензелями. Запряжка годованих мулів терпляче стояла на припоні до одного з фургонів. Двійко плантаторських вороних були впряжені до його ж екіпажу. У ньому сиділо п’ятеро негрів у тривожному очікуванні — три жінки та двоє чоловіків — усі, хто обрав для себе волю.

Та сержант не віддавав наказу рушати, повернув коня і дивився на будинок. Насунув капелюха на вуха. Поправив пов’язку на оці. Щось ще мало бути здійснене, якась справа лишалася недоробленою.

Прайса цікавило, чи планується підпалити хату. За наказом генерала Шермана, не можна було спалювати будинки, мешканці яких не чинили спротиву. Звісно, у цьому випадку про будь-який спротив не йшлося. Старий плантатор фактично наказав своєму рабові показати їм усе на задньому дворі. Проте його манера поводитись була провокаційною. Чи був це опір? Він відмовився прямо говорити із солдатами федералами, обізвавши їх жебраччям та злодіями.

Для сержанта це вочевидь становило проблему. Аби стимулювати процес міркування сержант віддав наказ відкрити пляшку віскі. Прайс не доєднався до зібрання, хоча і дозволив собі ковток, коли пляшка дійшла до нього. Загальне враження складалося таке, що жоден вояк із Шерманової західної армії не збирається залишати зневагу безкарною. Ще однією публічною образою було те, що так мало рабів погодилося піти з ними. Не те, щоб солдати прагнули, аби за ними тяглася юрба чорношкірих. Проте страхітливий розумовий контроль старого плантатора над своїми рабами був фактично уразою федералам-визволителям, що прийшли дарувати їм волю. Чи це було виявом опору? Якщо так, то чи не мусять вони спалити його трикляті хороми?

Прайс був вражений. Наче у лихоманці він нотував побачене. Те, що ці звичайні вояки званням не вищі від сержанта, виконуючи ризиковане завдання могли зробити перерву для того, щоб обговорити моральні проблеми, здавалося йому виявом самої суті американського генія. Він не зміг би уявити собі, щоб рядові солдати армії її величності могли заводити такі дискусії.

На цей час вояки спішилися і вешталися довкола, розмовляючи поміж собою, подібно перипатетикам з філософської школи Аристотеля. Дехто роздягнувся аж до сорочки, ніби сонце і справді могло припікати пізнього лютневого ранку. Виникло питання, а що станеться із рабами, якщо маєток спалити? Чи не на них усе окотиться? Бо, хай там як погано їм жилося, саме плантація давала їм харч і прожиток, а якщо плантатор вирішить, що саме через них він утратив свою власність, то зжене на них усю свою злість, і їм доведеться терпіти надпекельні муки.

Спілкуючись та попиваючи віскі, солдати, здавалося, не поспішали доєднатися до своєї армії в поході. Негри в екіпажі збентежено перемовлялися одне з одним. Очима, повними тривоги, дивилися вони на будинок. Там було тихо, жодних звуків, жодного знаку, що там є люди. Зараз і Прайс почувався якось незатишно. Він заліз на свого мула з увігненою спиною і став чекати, що буде далі.

Раптом двері будинку розчинилися і звідти вискочив негритянський хлопчик. Він збіг униз сходами, побачив Прайса, підбіг через гравійну доріжку, здійняв руки, показуючи, щоб Прайс підняв його на сідло. Що Прайс і зробив.

Цієї миті один із солдатів заліз на підводу, піднявши догори одну з плантаторських тарілок гарної порцеляни, він попросив уваги, підкинув її догори; це помітно пожвавило решту, бо коли тарілка полетіла по параболі й упала на землю, розбившись у друзки, солдати похапали свої рушниці та підбурювали його кинути ще одну. Невдовзі вони вправлялися у прицільній стрільбі по домашній порцеляні, хоча важко було зрозуміти, хто поціляв літаючі тарілки, а хто промазував, бо стрілялося водночас із кількох рушниць.

Переляканий хлопчак забрав у Прайса повід та, ляскаючи ним мула, намагався зрушити його з місця. Мул, уже наляканий пострілами, топтався та крутився на місці; у цю мить Прайс побачив жінку, що вибігла з будинку, з канчуком у руці. З першого погляду було видно, що це молода жінка у сірій сукні, можливо, одна з плантаторських доньок або племінниць, бліда, тонкогуба, із гладко зачесаним назад волоссям, крутими фамільними вилицями та вузькими щілинами очей, погляд яких не віщував нічого доброго. Він чув, як інша жінка гукала з ґанку:

— Марто, Марто! Вернися, зайди назад!

Канчук у руці був не для коней, ремінь був коротший, ніж пужално, це був канчук для рабів, вона вимахувала ним, дивлячись на хлопця. Проте якимсь чином солдат, що пішов забрати нерозбиту тарілку, трапився їй на шляху, і раптом, у гніві, бліда і мовчазна, вона здійняла канчука і вперіщила його по обличчю. Із цього моменту мінімальні намагання утримати поведінку у цивілізованих рамках того лютневого ранку, розсипалися як від вибуху.

Солдат із червоною смугою через лице схопив канчук, смикнув до себе і звалив жінку на землю. Потім він почав її шмагати, вигукуючи, а вона верещала та намагалась відповзти подалі.