Розділ «Марш до моря»

Любий Боже, будь ласка, поможи мені. Бо ж навіть тепер, якби він повернувся і спробував забрати мене назад, я б кинулася до нього в обійми. Кинулась би.

Частина третя

Північна Кароліна

I

Коли Г’ю Прайс, кореспондент лондонського Таймсу звернувся з проханням дати йому акредитацію кореспондента при Армії Заходу, то виявилося, що розмовляти із ним буде не хто інший, як сам генерал Вільям Текумсе Шерман. Генерал Шерман журналюг не терпів — бо ж у них була дурнувата звичка писати про все, що чинить армія, так що кожен, навіть генерал-сепаратист, міг би про це прочитати в газеті. Понад усе він ненавидів британських журналістів. Він сказав Прайсу: «Ваші кляті торгівці бавовною давали гроші Півдню. А якби я не взяв Атланту тоді, коли треба було, до цього діла уже б упхав носа ваш парламент. Мені начхати на ваш супровідний лист, по всьому знати, що ви — чортів шпигун. Жодних депеш не відсилати, допоки моя армія на марші».

Недовіра генерала лестила Прайсові. Бо він був хлопець спраглий до пригод і зразу ж пішов у ногу з армією, що стрімко прямувала до моря, вживався в солдатську масу, і часто опинявся у гущі бойових сутичок. Жив польовим військовим побутом і не зважав на труднощі й нестатки. Звісно, шпигуном він не був, а старанно зберігав свої записки, аж поки взяли Саванну. Тоді надали тимчасовий дозвіл на поштові висилання, і він ледь не спалив телеграфні кабелі, переправляючи свої статті.

Зараз, коли армія рушила на північ, Прайсові лишалося хіба що шкрябати свої записи та розсовувати аркушики паперу в усі кишені. Він нетерпляче чекав нагоди послати телеграфом свої статті, але більше його захоплювали думки про книгу, що її він напише, повернувшись додому. Бо ж насправді йому сподобалася ця американська війна. Його захоплювали провінціали, шістдесят тисяч їх, що пройшлися ніби косою, спустошуючи цей колись багатий край. Більшість солтатів, що з ними Прайсу випадало говорити, та навіть і молодше офіцерство її причину розуміли хіба що поверхово: Південь треба покарати, негрів звільнити, — до цього рівня зводилися всі пояснення. Їхнє захоплення «Дядечком Біллі» видавалось йому дитинним (помагай, Боже, горопасі-йомену, хто б удумав звернутися до Кромвеля «Дядечко Оллі»). Та вони були й напористі. Бачив, як вони зводили мости, розбирали залізничні колії, долали ворожі укріплення, робили марші-кидки по десять-п’ятнадцять миль по пересіченій місцевості і в будь-яку погоду. Щодо освіченості вони жахливі і недоумки, проте солдати з них вищого класу.

Яка ще з воєн велася так жорстоко, так заповзято та енергійно, як громадянська війна? Жодна з воєн поміж народами не була такою запеклою. Генерали Півдня та Півночі були знайомі між собою — вчилися разом у Вест Пойнті або ж воювали пліч-о-пліч у Мексиканській війні. В історії Англії, звісно, було чимало громадянських воєн, але всі вони відбувалися в давні часи і тепер є лише матеріалом для вивчення в класичних гімназіях. А війна в Америці — її можна спостерігати на власні очі. Битви ланкастерів із йорками були криваві та жорстокі, та все ж воїни билися голіруч — сокира на сокиру, спис на спис, булава на булаву. А ці сучасні хлопці, вони вбивці індустріальної доби: вони мають магазинні рушниці, що гатять на тисячу ярдів, картеч такого розміру, що може зразу знищити цілі шереги, що йдуть в атаку, гармати, боєприпаси, достатні для зруйнування цілого міста. Їхня війна є настільки безлика і вбивча, що колишні битви здавалися дитячою грою.

І все-таки рештки давньої культури війни вижили. Жорстока романтика війни збереглася у завоюванні трофеїв. Кожен населений пункт вважався трофеєм. В одному селі знаходили пречудовий винний льох, в іншому — комору, заповнену попід самі крокви, тут — цілий табун корів, там — схованку зі зброєю, оселі до розграбування, рабів для робочої сили. У всьому тому було щось невідпорно класичне — чи не так само армії Греції та Риму забезпечували себе всім необхідним? Чи ж не так солдати Олександра сотворили імперію? Армія завойовників, що зупинялася десь на постій, розпоряджалася всім тамтешнім добром, як своєю власністю, включаючи і жінок, і таким чином упроваджувала свій армійський устрій у соціальні площини цивільного життя.

Коли передові бригади Двадцятого корпусу мали вступити до Північної Кароліни, Прайс вирішив, що йому обов’язково треба поїхати разом із торбохватами, так безхитрісно йменували себе фуражири: подивитися, як вони роблять свою справу. Йому неважко було знайти підходящий загін, який входив до складу кінноти генерала Кілпатріка. Генерал був білявий, здоровий, ширококостий та рум’янощокий англієць і легкосміх, тож коли Прайс назвався кореспондентом і помахав перед генераловим носом своїм записником, як найсакральнішим знаряддям своєї професії, військовий був щасливий назватися та продиктувати своє ймення по літерах, а Прайс сумлінно його занотовував, не розуміючи, яка йому з того користь.

Він умів їздити на коні, але скотина, яку йому виділили, гучно із нього регочучи, виявилася мулом із такою провислою спиною, що Прайсові чоботи аж човгали по землі. Проте це не зіпсувало йому настрою. Загін складався десь із двадцятьох вершників, одягнених доволі неформально, що заразом витворювало досить прикметну стилістичну суміш. Очолював їх сержант, чолов’яга середнього віку, зі сталевою щетиною та пов’язкою на оці. Два із всюдисущих армійських фургонів, критих білою парусиною, їхали слідом за ними.

Ще не світало, у таборі тільки починали розпалювати багаття: щоб готувати сніданок, сержант повів загін із Прайсом по головній дорозі, а потім звернув убік, у сосняк, по дорозі, прокладеній дроворубами. Дорога була вкрита товстим шаром хвої, що було ледь чути, як по ній ступають коні. Під товсті саржеві штани Прайс піддягнув довгі підштаники, і на ньому був светр, куртка з ворсом, а горло замотане шарфом. Та попри це він увесь час, гріючись, ляскав руками. Ліси, здавалося, всотали холоднечу, високі дерева здавалися склепіннями склепа. А терпкі пахощі сосни наче навіювали холод.

Прайс принаймні міг визначити лише те, що загін прямував попереду війська у північно-східному напрямку. Вони їхали у повільному темпі як патруль, маючи чітку мету, але не чітко визначене місце призначення. Минуло трохи часу, і попереду з’явився просвіт; Прайс міг привітати себе з тим, що вони й справді рухалися на схід, адже верхівки найвищих сосен тепер стали вогняно-золотисті. За кілька хвилин він уже відчував тепло в ногах щоразу там, де сонце світило у проміжку між деревами. А потім вони раптово опинилися на відкритому просторі і побачили ранок.

Вони зробили привал біля річки. Трохи вниз за течією був дерев’яний місток, і солдати низкою перейшли до ще одного сосняку. Тут дерева були навіть вищі і росли густо, геть затуляючи сонце. Коні кружляли, обходячи стовбури. У цих лісах, що відлякували сонячне світло, Прайсові до горла підступило відчуття того, яким небезпечним був їхній фуражний похід. Вони, зрештою, були всього-на-всього маленьким загоном у повсталій країні, не знаючи, з якого боку може з’явитися ворог.

За двадцять хвилин вони виїхали на дорогу, що йшла поміж закинутих угідь, обнесених кам’яною стіною. Так тривало ще милю чи дві, і зрештою було вирішено, що цю перепону треба якось пробити. За наказом сержанта солдати спішилися і розібрали частину стіни, утворивши отвір, достатній для того, щоб проїхав фургон. Незабаром вони всі вже знову були верхи і поскакали через поле легким чвалом, Прайсів мул тюпав клусом, пропустивши уперед навіть фургони. Тепер він уже бачив, куди вони прямують: великий білий дім із грецькими колонами. Вони перетнули дорогу, далі зелений моріжок і виїхали на вигнуту гравійну доріжку, що вела до дому через сад, де росли азалії, троянди, а також фігурно підстрижені вічнозелені кущі. Прайсові здалося, що він втрапив до панського маєтку рідної йому середньої Англії.

Коли він наздогнав решту, вони вже пошикувалися у дві шеренги перед фасадом. На ґанку стояв високий літній чоловік. Він був у халаті та капцях, а його срібна кучма стирчала нерозчесаною.

— Касію! — заволав стариган глибоким різким голосом. З’явився негр. — Касію, — повторив старий, не стишуючи голосу і навіть не глянувши в бік хатнього раба, що покірно стояв біля нього. — Покажи цим федеральним жебракам те, за чим вони прийшли.

Почувши, як їх обзивають, солдати, проте, не зрушили з місця. З’явився ще один раб, приніс крісло. Старий сів. Вийшли дві білі жінки, одна огорнула плечі старого у плед, інша принесла ковдру, накинула йому на коліна. З величним спокоєм дивився він на солдатів з Півночі. Потім звернувся до однієї з жінок, і вона побігла в будинок. Він сказав щось і хатньому рабові, який увесь час спостерігав загін, той збіг бічними сходами з ґанку і помчав кудись за будинок.

Г’ю Прайс відчував, як незручно почуваються торбохвати, вони б радше опинилися зараз у запеклій битві. Старий плантатор сидів у кріслі, руки на бильцях, а його очі з-під густих сивих брів дивилися на них, як на покидьків, на зграю. Прайс уже бачив таких старих. У цього інша вимова, не такі витончені манери, проте він поважний володар усього цього краю, чий рід поколіннями володів великими статками, і його ще змалечку привчали до того, що всі будуть перед ним схилятися. Батько Прайса був саме такий. А Прайс вивчився на журналіста і втік до Лондона саме тому, аби таким не стати. Як же багато з них не усвідомлюють, скільки дурості у них ховається під маскою гарних манер свого класу.

Невдовзі з’явилося ціле сімейство жінок, що вишикувалося півколом позаду старого плантатора, майже кожного віку, три зовсім маленькі; можливо, серед них була і його дружина, проте усі сестри і доньки, племінниці та кузини, онучки — усі являли собою фамільну подібність — худорляві обличчя, високі вилиці, вузькі очі.